Завантажити

– перед очима продовжували мерехтіти жовті й коричневі плями. Зробив два повільних кроки й злегка хитнувся.
- Код MU32, оновлення, – кинув рівним тихим голосом.
Термінал мигнув і вивів на екран повідомлення про його успішну аутентифікацію, а за мить – про не менш успішне оновлення світу MU32.
Ден згорнув пульт, поклав інфоблок до кишені й рушив до виходу. Йому було байдуже, живими чи мертвими були клієнти, але перебування у Склепі все рівно наганяло дрижаків. Ден не міг змусити себе затриматись і попрацювати ще з двома-трьома світами. «По обіді, а краще – завтра», – панічно крутилось в голові. Не зважаючи на потужний клімат-контроль, у Склепі завше було холодно, а коли особливо нервові відвідувачі підкручували терморегулятор, миттєво ставало спекотно, мов у пеклі. Підібрати комфортне освітлення теж чомусь вдавалось рідко.
Ден ніколи не намагався зробити своє перебування у Склепі комфортнішим. Йому здавалося, що це безглуздо – у місті мертвих дбати про зручності одного живого оператора. Він приходив до Склепу практично щоденно, робив свою роботу і йшов геть, хоча руки під вечір помітно тремтіли. Він не вірив в духів і не чув містичних голосів – просто він був живим, отже, несумісним зі справжніми мешканцями Склепу.
Посмертні світи розроблялись зовсім не для побачень – це були рукотворні місця вічного спокою. До того ж у покійників ніхто і не питав, чи можна їх тривожити і коли саме це робити. Тому, коли відвідини посмертних світів стали модними, Ден ввів у базову програму дизайну функцію схованки, де покійник при бажанні міг спокійно перечекати візит непрошених гостей. Ця можливість не була описана у рекламних буклетах, він не вніс її навіть у специфікації – він просто робив стандартні надійні сховища і вважав це справою професійної етики.
- То як, ти зможеш втекти від своїх покійничків? – спитала Магда.
Вони зустрілись за обідом у Центрі. Ден з задоволенням розглядав Магду. Вона була теплою, живою і цілком реальною. Він майже не слухав, що вона каже – досить було її бачити.
- Ти збираєшся відповідати? – роздратовано поцікавилась Магда.
- Е-е… Що ти казала?
Вона закотила очі.
- Ти знову півдня стирчав у Склепі?
Ден кивнув.
- Колись ти збожеволієш зі своїми покійничками, – відрізала вона. – Тобі більше немає чим зайнятись?
- Сонечко, ти ж добре знаєш, що за мертвих платять краще, ніж за живих.
Він трохи лукавив – платили приблизно однаково і за посмертні світи, і за реальні ландшафти, але замовлень на перші було значно більше, а проблем з покійниками – зазвичай істотно менше.
- Якщо тобі так добре платять, то може проведемо два тижні біля моря? – спитала Магда.
- Ти можеш жити біля моря хоч цілісінький рік, – відповів він.
Це була явно неправильна відповідь. Вона судомно стисла вилку.
- Мені не треба твоїх цяцьок, – сказала вона якомога холодніше. – Я хочу до моря. До справжнього моря. І я туди поїду – з тобою чи без тебе.
Магда не вміла тримати себе в руках. Вона старалась, вчилась, тренувалась перед дзеркалом, платила божевільні гроші за якісь психологічні тренінги. Але крижаний спокій, який вона вважала ознакою аристократизму, залишався у неї виключно студійним досягненням – перед дзеркалом все виходило чудово. Натомість у житті темперамент миттю вилазив назовні. Темперамент, за який Ден її покохав, і навіть коли кохання, здається, минуло, продовжував її потребувати в повсякденному житті. Її гарячність, здатність зірватись на крик з будь-якого приводу – від радості, люті чи пристрасті. Вона була виклично живою. Він навчився зовсім не зважати на те, що саме вона кидає йому в лице – він просто дивився на неї і набирався сил. Вона це відчувала – і ще сильніше дратувалася.
Магда, схопившись за край столу, тим часом щось люто шипіла:
- Твори моря для своїх трупаків! Ти сам скоро будеш не кращим за мерця. Навіщо тобі жива жінка? З нею ж стільки проблем! Вона, бачте, на море хоче!
За мить Ден нагнувся і підібрав її вилку, яка впала на підлогу.
- А чому ти вирішила, що я проти?
Він знав, що це роздратує її ще гірше.
- А як я мала зрозуміти твої викрутаси?!
- Простіше, сонце, простіше. Мої… трупаки цілком можуть забезпечити тобі рік біля моря. Реального моря.
Вона зціпила зуби й опустила очі.
- Я сама можу себе забезпечувати, – буркнула вона й люто зиркнула на вилку. – У цій забігайлівці є офіціанти, чи мені треба помити її самостійно?
Ден підкликав офіціанта. Магда втупилась в тарілку. Сьогодні питання з морем вдалося обійти. Він, загалом, не проти – і цього для неї поки достатньо. Але це, звісно, не кінець. Найближчими днями Магда забронює квитки і готель. Він в останню мить скаже, що саме у ці дні поїхати не зможе – і це буде правдою. Ще один раунд сварки. Після чого вона таки поїде – сама, з подругою, чи – йому на зло – з другом. Котрий, можна посперечатись, не протримається довше ніж два-три дні. Мабуть, з усіх її кавалерів тільки він може витримувати її направду довго.
Ден зітхнув. Йому стало нудно. Магда цікавила його тільки в моменти пікового напруження. Зараз, знесилена

читати