Завантажити

з корчми запорізький козак Хаїм Маркитан на честь великої перемоги запорозького війська над турецьким султаном у битві під Хотином 1621 року і на поману січового кошового й гетьмана України Петра Конашевича-Сагайдочного, померлого від смертельних ран, нанесених йому у тій небувалій січі лютим ворогом. Може через ту велику печаль село чоловіче нагадувало мені рідний монастир, хоч тут буяв мирський вояцький побут, корчма гула день і ніч піснями і танцями, рокотанням бандур, підвиванням ніжним ліри та перченими жартами, під які козаки між чаркою писали листи турецькому султану і передавали у Царгород подорожніми, які, як і я, раб Божий Христофор, долучалися з великою охотою до бурхливих невинних забав і на довго переривали свої мандри пішо й кінно Козацьким шляхом з Півночі на Південь, і навпаки. Але жодного разу не бачив я тут жодної жінки, наче їх ніколи в цих краях не було. Та вже відходячи в рідні краї, почув я від п’яного писаря побрехеньку, нібито на цім місті, де постала Козацька Корчма, гетьман Сагайдачний віддав тому ж таки Хаїму Мусі свою жінку за тютюн та люльку. Про цю подію місцевий кобзар і пісню склав, яку вони тепер співають усі хором і мене навчили. Тож з тих пір нібито почалася дивовижна, єдина у світі традиція, яку вони не порушують ані за жодних обставин. Лиш яка жінка з’явиться у корчмі, яку населенці називають Січ, як вони, сірич козаки, трохи розраявши бранку, передають її разом з листами у ясир турецькому султану з наказом не вертатися без “торби з лірами” на розбудову Корчми-Січі. Але якими саме лірами – грішми чи музичними інструментами – так і не дізнався, очевидно вони те тримають у великій таємниці. На похвалу козаків, дітей вони залишають при корчмі, де навчають їх грамоти, бойових мистецтв, хоровому співу під бандуру і ліру і верхової їзди і ловитві диких мустангів для цього. Прожив я з козаками, вивчаючи їхні звичаї і обряди, років зо три, і досі жалію, що вернувся до братів-василіан, най простить мені цей гріх святий Василій і брати-василіани, але кращого життя я не знав і волі стільки не напився, як за час мого побиту у Козацькій Корчмі.
Христофор Варцаба, пілігрим, чернець ордену Василіан, по дорозі з Бессарабії на Польщу року Божого 1627”
Вдруге згадки знаходимо через 400 років у віснику Оксфордського університету “Історична кунст-камера“ у науковому дискурсі всесвітньо знаного історика, демографа і палеонтолога Хелловіна Варцабі “Аномалії розвою земних цивілізацій і окремих етносів” (травень, 2004 р). Ось як відгукується про нашу рідну Козацьку Корчму не менш вражений Хелловін Варцабі (треба вияснити, чи не родич нам по святому отцю Христофорові Варцабі, хроніки якого ми цитували вище? – авт.):
“За всю свою історію ці квітучі, густозаселені краї, такого ще не знали! За роки незалежності України, як віддавна називається ця посткомуністична держава в центрі Європи, а надто за останні роки Режиму (якого – не уточнюється. – авт.) тільки із Західного реґіону на заробітки до Туреччини, Італії, Іспанії, Португалії, Німеччини, Сьєра-Леоне, Канади, Америки ект., не рахуючи сусідів – країн колишнього соцтабору, виїхало майже все молоде працездатне і дітородне жіноче населення в пошуках заробітків, щоб , як тут кажуть, поставити на ноги дітей, дати їм освіту і надію на краще життя. А такі села як Козацька Корчма зосталися без жодної жінки, окрім двох пенсіонерок. Що ж до осиротілих чоловіків поселення, то воно не вилазить із корчми, пропиваючи зароблені дружинами гроші. І виходу з цієї драматичної для держави, як і приросту популяції українців немає поки що і не буде доти, доки, як вважають українські чоловіки, “не прийде нова чесна і моральна влада, не наведе порядок і не поверне нам наших роксолан.”
Політики теж переконані, що пора все міняти, але на кого і на що, не уточнюють. Думку про те, що дійсно треба усе міняти в цій державі “з голови до ніг” – поділяє і автор цієї статті, якому довелося кілька днів жити у цьому унікальному давньому поселенні з досить романтичною назвою “Козацька Корчма”, і спостерігати за поведінкою чоловіків, цих своєрідних амазонів, і з печаллю констатувати серйозні відхилення і навіть збочення на всіх рівнях: фізичному, біологічному і психічному, хоч на перший погляд це досить нормальні люди, в міру енергійні, веселі і співучі, коли вип’ють. А так як вони це роблять охоче, майже не виходячи із корчми, так вони називають дешевий ресторанчик при в’їзді в село, то приємні до спілкування завжди. Жали тільки, що свідомість їхня разом бажанням щось міняти у власній судьбі з’являється раз на чотири чи п’ять років, перед виборами усіх рівнів...”
Doc. Х.V. Oх. Univer. April, 2004.”

Як бачимо, навіть сторонські люди, (хоч може й гіпотетично вони нам і родина. – авт.) бачать, що так далі не можна нам жити, і треба все міняти і то негайно.
Х. Варцаба,

читати