Завантажити

дрібні?
– І то чо?
– Бо серед них більша половина – жіночого роду, хоч і в штанах! Я б навіть сказав – усі 80 відсотків! – відкрив очі на китайців пану Каправці мудрий народознавець пан Варцаба.
– І то ви, пане Варцабо, думаєте, що звідси – їхній розквіт і кількість? – не міг повірити далекий від демографії боян і отаман пан Каправка.
– Атож! Лиш звідси!
– Тоді що робити? Може й нам за нашими відсотками жіночого роду, чи то пак, вашими жінками, у світи вбиратися накажете? А рідні терени, а діти-сироти – на кого лишати?! Може, на поталу китайцям, котрі ще може бути і в’єтнамці чи монголи, котрі ще не вспіли появитися, як ви вже й досліджуєте?!
– Та ви що собі намислили, пане отамане?! Чи ж я посмів би хоч подумати про таке?!
– Ото ж бо! Треба від яєць починати, а не наоборіт, як ви кажете... А що вгорі чути на те?
– А що чути, коли наші чільники і обранці на данім витку з блоку фіолетових пофіґістів! От і думайте!
– О-о-о-н воно звідки ноги ростуть!.. А мені голова мало не трісне: чого та чого вони себе фіолетовими пофіґістами називають, наче б і фіґи на наших рахманах не ростуть, і фіолетового мало що, окрім ночі, водиться... Не знаю, щоби я робив, пане Варцабо, не дай Боже ви не вернулися б від тих китайців живим?! Отак-о би сидів у цій темені непросвітленим і не знав куди вести? То уточніть, чи знов розкол і новий виток?! Чи по-старому?!
– Та боронь Боже! Вперед і вгору аж до вирішального!
– А на чиїм боці і під якими фанами, коли ви вже так проінформовані тими китайцями!
– Лиш не тими, що Покукальський, маю на увазі фіни, бо він адмінресурс!
– То зачекаймо ранку, та й по ситуації із фаною над управою будемо орієнтуватись у революційній!
– Але ша, бо ніч має вуха. Тай, кажуть китайці вже нашу мову калинову вивчили.
– Та ви шо? От народ! І скрізь він тобі влізе без мила, і все тобі вивчить! От шо то, коли землі рідної не вистачає! Мус народ дриґатись...
– Чекайте-чекайте, не дуже-сте хваліт їх, бо, от попомните мене, рік-два, як ми китайську будемо вчити як державну, згадайте лиш москалів, що вони нам віробляли з тим своїм Пушкіном! Добре, що людий мало зосталося, а то б то сей день лиш би й чули какання та штопання. Але то ще нічо проти того, що китайці, яких нібито олігархи самі завезли на наші рахмани, які нібито вже давно не наші, а їхні, як і все, лиш про те вони ніде ані чичирк, бо, мовляв, козаків попре на новий виток ВеПеРе..
– От біда! – розпачливо вдарив об поли пан Каправка, – І на шо ж вони їм ті китайці?
– Щоб робили! Але чи знають вони щось про плуг, чи наші сівозміни, чи бачили бульбокузьку близько? Чи навіть ту саму нашу економіку, щоб заводи ставити?!
–Йой, пане Варцабо, розстроїли ви мене вщент! Ото вже рису наїмоси... По саму зав’язку... Йой-йой, аби не було нам ще так, як Австралії з кроликами... Тим паче, що власних зайців стільки вже з Чорнобиля наскакало, що страшно за корчму вийти! Затопчуть!
Запала тиша, в якій чути було лиш далекі перегуки нічних дозорців на дорогах, тупіть зайців у степовому сухостої та сміх п’яних туристок-гастролерок на озерах, що найбільше тривожило і так розтривожену душу пана отамана, який по довгих роздумах рішуче луснув долонею по столу:
– Час і пора козацтво збирати! Та будемо чекати сигналу!


КОРЧМА,

Дещо з історії адмінодиниці (колишнього села) Козацька Корчма,

у викладі незалежного літописця і нетрадиційного краєзнавця і “білого” археолога пана Варцаби, що проливає світло на сучасну обстановку у цій адмінодиниці зокрема, та в Країні взагалі.

“У заплутаній багатовіковій історії людства Козацька Корчма згадується тричі.
Свідчення Дуридемоса Фігула Еротосфана про засилля Причорноморських просторів від Дніпра до Дунаю племенами войовничих амазонок до уваги не береться через відсутність у ньому бодай натяків на присутність на наших пратеренах до нашої ери чоловіків, а козаків (тобто вільних людей, вершників) і поготів.
Зате дорожні нотатки пілігрима, ченця і лицаря ордену Василіан Христофора Варцаби 1625 року, знайдені недавно в жіночому монастирі Путня (Румунія) дають нам повну картину життя і побуту унікального поселення. Ось що пише цей мандрівник, можливо, наш далекий предок:
“Мандруючи Україною (так 500 років тому називали нашу Країну, – авт.) по кількох роках по великій битві січового козацтва з турками під Хотином, був немало зчудований, стрівши на західних кресах її, між Дністром і Карпатами, подобу Запорізької Січі, невелике поселення з одних чоловіків, розташоване на трьох горбах край битого шляху, знане у цих краях як Козацька Корчма. Зі слів старожилів дізнався я, що поселення основав

читати