Завантажити

же ніяк – лиш “будьмо!” Аби вороги нас боялись!
–... Та же я й кажу: война! Третя світова, братчику... Коли вже попадя-я покинула попа і повіяласи світ за очі з тою причиннов Ка-а-асьов... То вже вібачєйте, коли не конець світа... І хто її де потребує, ту Касю? Бігме, лиш Той оден, шо на небі, відає... Та ще Марусякова теща, грім би її побив, шо за шуцман! Наймудріше було б її одну відправити за всі межі й границі, а решту лишити... Та хто зо мнов, бідним Мірчом, радиси? Роб’ят собі, шо хотя, а тоді дивуютси, чо’ воно на дурне віходит!.. О! А от і вона, про вовка помовка, суне! Тещисько Марусякове. Як бетеер! І просто сюди!

ТЕЩА
Революційна ситуація дедалі більше назрівала.
–Я ж попереджав: Ілю, накличеш біду!..
– Нє, ти мене, Зенику, таки доґоґаєте! Та хіба я тещу Марусякову візирав? Я ж Марусяком ся журю!
– Боже мій, невже й моя Катріна та й усі вони так виглядают, яке цей пострах?..
– І мені, пане Мірчо, не віриться, що той тайфун, що на нас суне, то жіночого роду ще й теща Марусякова, хоч я тих жінок вже сто років в очі не видів!..
– Маєш, Зенику, рацію: бідний Марусяк!..
Та не кажіть! Чи є ще такий сараку де, як він коло того монстра в спідниці...
І на що дивиться Покукальський! Він же власть!
Та він одно зна – замилювати нам очі, ніби він не фальшував вибори, коли я сам видів на власні очі...
А чо не казав? Чи ти сам...
Ша-ша, най говорит! Говоріт пане Василю, лиш правду, най знає нарід своїх героїв!
– Та доста вам, дурні хлопи, чубритись: теща в порозі...
– ...І куди воно суне на розсвітті? Най вже мене, сараку, горе сночі сюди пригнало... А що жене світами те чудисько?! Сиділо би-м собі за шпарґатом і у вус не дуло: дочка добрий гріш присилає регулярно, і на дітей, і на Марусєка. Шо ше треба? Живи! А воно само мучися й других мучит. І то всьо лиш хапає та хапає, та пхне в панчоху, тещисько захланне, та гризе і гризе бідного Марусєка! Марусєк сам казав: абись, казав, тоті всі гроші за всі роки, звідколи моя там, та мені в руки – багач би був! На “вольві” їздив! Але ж – воно, те батярисько в горботці, тещисько те... най мене пан Біг простит, руками б оцими-о задушив... не знає пардону. О! таки пре і таки сюди, прямою наводкою, як каже бідний Марусєк. А що бідний то бідний, бо я, хоч не Митро й не Ільо, а на його місці вже шось би собі зробив. Я на нерви змалку слабую... Альбо в буцегарні вже сидів.
– Та за таке й не шкода...
– То шо, будемо ся ховати, чи приймем удар, як каже бідний Марусяк? Але на шо то мені, при мому здоровлі? Ігій!
– Нє, думаю, чесне козацтво, що наймудріше буде – віпити за Марусяка...
– Але за столом у корчмі не поворухнулися. Лиш Ільо спитав задумливо:
– Мене одно тривожит: чи не прив’єзала теща Марусяка до припічка, а ще гірше, як в пивниці зачинила, а сама рушила й по наші душі?..
Понад круті гори-и-и літають соколи-и-и.
Полапали новобранців – сидять у неволи-и-и...
Прийдеси визволяти!..
– При мому здоровлі мені лиш того бракувало... Кажу вам, ховаймося, а там буде видно...
–Та куди? Поза корчму? Чи в шаливу? – зачали нервувати вже й Зеник із Митром.
– Пане Мірчо, не панікуйте військо, бо нас ше Революція чекає! І взагалі, стидайтеся навіть таке думати та ще й нам радити! – обурився козацький отаман Краю пан генерал Каправка, а віднедавна ще й лідер козацької партії, який у зв’язку з грядущою передвиборною компанією прибув до села Козацька Корчма ще на зимового Олекси і ніяк не міг вибратися у зв’язку з неорганізованістю та політичною пасивністю місцевого козацтва, хоч вже минуло давно й літнього Олекси. А тому тимчасово став на постій у місцевій корчмі, де мав не лиш офіс за крайнім від комори столиком, а й ліжко у самій коморі поверх мішків з крупами та цукром.
– Ховаймося! От тобі й на! Від якоїсь баби! А як, не дай Боже, турки? Чи румуни з їхньою Романія маре?Чи та сама Революція Перманентна, що от-от почнеться?.. Або – Польща чи та ж Німеччина? До речі і між іншим, пане Мірчо, чого це ви й досі Мірча і не зміняєте м’я на, наприклад, питомо країнське, козацьке – Маркіян? Уже ж давно в нас не Румунія, а ви ще – Мірча!
– Йой, майте фацу, пане отамане, хоч ви! І не сікайтесь до мене! Коли вже на те пішло, шо ви, пане отамане, перейшли персонально на персони і то в ту якраз лиху годину, коли суне на нас неприятель гірше воріга лютого, то хочу вам нагадати, що й Австрії вже давно нема, а ви ще – Боніфацій. То про шо мова?!
– Та що ви таке кажете і звідки ви то взяли, коли я Богдан-Ігор з дому Капранович?! Тому й пишуся всюди: Б. Каправка. І це всім відомо, навіть у Києві! Інакше чи був би я отаманом козацьким цілого краю? Подумайте собі головою, пане румунський підданий!
Е! Прошу пана отамана, дайтеся на стримання! Бо я такий румунський підданий, як ви турецький! І не чіпляйте мені подвійного громадянства, бо як би я й зважився на таке, то лиш на американське та й решта! Але я не про ваше псевдо! Ви собі можете величатися навіть Францом Йосіфом альбо

читати