Завантажити

незалежний історик, політолог, краєзнавець, демограф. Село Козацька Корчма. ( Часопис “Незламна нація”, ч.7, лип., 2104р.)”

Ці два історичні документи, знайдені паном Варцабою і власні вислідти, розтиражовані на лазерному ксероксі, лягли на стіл перед паном отаманом Каправкою напередодні 26 витка Великої Перманентної Революції на світінку.
– Ось маєте доказ, що я недурно по казематах китайських сидів, а мав контакти там з вічними революціонерами, як вони себе називають, яких до Дня народження Президента і демократії амністують і вони приєднаються до опозиції у перший же день чергових виборів. Але під якими штандартами – Покукальський, чи то пак фана над адмінуправою покаже. Слава Богу, вже й розвіднятися почало!
Справді, як пише збірник крилатих виразів, підпільно виданий опозицією 16-го витка Великого Перманенту, як з любов’ю називає людський фактор Велику Перманентну Революцію: “якою б довгою не була ніч, а ранок наступить”.
І він наступив, і над адмінуправою пан Каправка з паном Варцабою побачили осяяне першим промінням фіолетове знамено, що явно знаменувало таку саму владу, яка ще недавно на минулих виборах 25-го витка били себе в груди на Майдані Усіх Свобод під Монументом Усім Героям і запевняла, що з усім буде покінчено, а тепер, на старті 26-го, знов будуть бити у ті самі, лиш окріплі, груди та оманливо запевняти обурений людський фактор, нібито в них терміну стачило лиш на те, щоб “покінчити”, а на те, щоб “почати” – треба ще зо два терміни, як не більше! І людфак (народ) купляється, і віддає голоси. Але то було перше. Ще до китайців. Доки ще не осмислили своєї історичної місії козаки – титульні країнці. А тепер – по всьому! Терпінню прийшов край. Пора “обух сталить, то добре вигострить сокиру, та заходиться вже будить!”...
Згадав пан Каправка рядки свого попередника, поета бозна-якого століття, офіційно визнаного владою пророка ще на перших витках ВеПР, по кілька пам’ятників якому й донині прикрашають усі адмінодиниці аж до столиці, але чогось в різній амуніції: де в кожусі, де в пальті, але більше – в одних трусах, майці і футбольних бутсах, під якими написано від руки, з розмахом і завитушками, всім дороге і знайоме ім’я: Шева...
Кілька разів поривався пан отаман вияснити у пана історика, чого це той поет, якщо він пророк титульних країнців, та не в козацькому кунтуші чи генеральському строю, як він, пан Каправка, а почасти лиш в однім, перепрошую, спіднім?.. Але де в цій борні за демократію і різні інші свободи виясниш?! Тож просто махнеш рукою: та най! Тим більше, що тим , що його ліпили, видніше, в чім пророкові перед люди стати! А тобі, сараку Каправко, свого горя доста та відповідальності перед нащадками, не приведи Господи, щоб вони китайцями були! Бо нащо тоді ця вічна борня і неперервна революція?! Тим більше, що придумав її якийсь Нелин чи Оленин, а може якись Ільо Парасчин ще двіста років тому, сам умер, а вона й досі живе й людям жити не дає!
– Пугу-пугу! – обірвало страждання козацького отамана і народного пророка дружне вітання.
На порозі корчми, осяяної весняним ранковим сонечком, постали Парасчин Ільо та Митро із Зеником, хоч вже готові раду радити. І враз життя у корчмі ожило, зашкварчало на кухні яєчнею, задзенькало за прилавком бару чарками-пляшками. Розкуйовджений після сну бармен Аурел, емігрант з Молдови, змахнув зі столиків вчорашні крихти разом з ранковою росою, і завмер, в чекані замовлень.


КОЗАКИ

Але рада не починалася. Чогось наче їй бракувало для початку. А чого, коли мужности, готовности і здорової злости було доста для того, аби зачати щось нарешті робити, або хоч радитися, куди і з ким іти і до кого приставати.
Але мовчали. Пили, не цоркаючись і без тостів, як на поминках, і мовчали. Кожен про своє. А найбільше про те, що вже нівроку 26-й виток робить Революція, а ще жодна з них не вернулася. А то нічого доброго не віщувало... Нарешті не витримав Ільо Парасчин, спитав, як у дзвін вдарив:
– І де той Марусяк, крррва мазеррр єго була!
– А колись їх було пів села... – зітхнув Зеник.
– Марусяків? – здивувався Митро
–...Та де! Яких Марусяків?! Угій! Та же їх! Отих, по кім душа плаче...
– Ша! ні слова про них, бо я теж не годен! – Як бартков кресонув Ільо.
– Та де пів села?! Більше!
Було село Василеве, а в нім - Василихи,
Не зосталось ані ляльки, тілько – торба лиха... – Зачєв було пан Черчілль, та його збив , геть роззлостившись, той самий Ільо:
– Кажу вам: ні слова, бо біда буде! Ви мене знаєте!
Наїхали бусурмани, віпустили чорта,
Там, де було колись село, зосталася корчма...
– ...Так! Набагато більше! Нині то важко уявити, але так було... Я ще пам’єтаю, як, бувало, станеш на брамі – а вони все йдут і йдут – хто на поле, хто на ферму. Аж в очах мигтить, як би колись на

читати