Завантажити

Містично-історичне фентезі.

НІЧ ФІОЛЕТОВА

Йшов 125-й рік Великої Перманентної Революції і 5-й рік її 25-го витка. Над Країною низьким фіолетовим шатром висіла глупа весняна ніч, від чого все здавалося фіолетовим, навіть невидимі соловейки, що вищебечували фіолетові рулади у невидимих фіалкових садах, навіть розбуджені весною зайці, що водили свої шлюбні хороводи у волошкових полях, півкаючи від плотської втіхи і відбиваючи радісний дріб задніми лапками. Безхмарним фіолетовим сном спала рідна Ойкумена – від Львова до Харкова і Донецька, від Чорнобиля і до Криму і Одеси. Не спав тільки пан Каправка, останній романтик борні і за сумісництвом отаман козацької сотні адмінодиниці “Козацька Корчма” Східного району Північно-Західного реґіону, сидячи одиноко на веранді Духовного центру “Інтернет-кафе “Корчма”, та вдивляючись у глибину віків і просторів, що спочивали під хисткою габою весняної ночі, та вслухаючись у грядуще, та тихо наспівуючи славень теперішньому:

О земле лілових ночей, золотих помаранчів!
Гвадалквівір моїх мрій неозорих!
Славень співає тобі урочистий
Твій воїн і віщий Боян!
О, рідні рахманні терени!
Ой, Ойкумено–Країно!
Допоки?!

Незважаючи на нібито щасливий солоспів, розтривожена розтроєність вчувалася в останніх рядках цього опівнічного експромту, яка й не давала пану Каправці злитися з цілою Країною в солодкому фіолетовому сні-забутті. З одного боку трепетну душу питомого патріота начебто й тішила 25-а перемога демократії на рідних теренах, поголовне єднання і суцільне відродження, особливо – титульних країнців, до яких числив себе і пан Каправка з діда прадіда. Тим паче, що це, як переконували по всіх телеканалах речники влади, був останній шанс нарешті відродитися і в будучині зажити стабільно. Але тут же, з другого боку, опозиція переконувала людський фактор навпаки, що тільки вона, прийшовши до влади, дасть останній шанс нарешті усім поголовно й остаточно відродитися і зажити стабільно. Але ще був і третій бік, з якого мимоволі брав переляк від можливих кардинальних історичних змін, бо хоч вони й обіцяли стабільність, але не зрозуміло чого...
До всього ще й китайці лякали з бур’янів крилатими фразами своїх конфуціїв на кшталт: “Не дай Боже вам жити в епоху перемін”. Якими ще такими перемінами ті китайці лякали перманентних революціонерів, конфуцій їх знає, але все одно брали сумніви, зокрема пана Каправку як отамана і провідника ідеї відродження у титульні маси, а також як людину, відповідальну за ті маси.
Але, якщо поглянути довкола, то тільки одного пана отамана Каправку і брали сумніви під затишним шатром теплої фіалкової ночі. Бо вся Країна, звикла до перманентної революційної ситуації, як звикають до бражки з лопуцьків, не дивлячись, що довкіл весна буяла, не орала – не засівала, а солодко спала в передчутті традиційного національно-визвольного свята – чергових виборів. Цього разу – президентських. Спала і чекала, коли оголосять старт. Але пан Каправка знав, що то тільки зверху здається, що Країна спить під спів невидимих солов’їв і барабанний дріб ледь видимих зайців. Нутром полководця він чув, як двигтять у мобілізаційних процесах і передислокаційних маневрах народні нурти. Отож бо й воно: народ нібито спить, а насправді нестримно несамовито й потужно нуртить: шикується в ряди, гуртується в родинні, сімейні клани, приміряє прапори і фани, організовує штаби, складає слогани і пише гасла: “З новим президентом – до нового відродження! За цим разом – докорінного!”
Хоч, як на хлопський розум пана отамана Заправки, куди вже далі відроджуватись, коли скрізь і повсюдно й без того одне відродження. Тим паче, що пару років тому, а точніше на 25 витку Великої Перманентної Революції, коли у нечисленних залишках корінних країнців зосталися переважно чоловіки, зненацька більшість із них, зокрема і сам пан Каправка, прийшли самотужно вкотре до пам’яті, вдарилися, як пан Варцаба, в історію і стали називати себе козаками, а згодом і формуватися у десятки, сотні, курені, паланки, коші і навіть полки. Устоялись, нарешті, і славні традиції згадувати за чаркою по корчмах, чи то пак духовних центрах легендарне козацьке минуле. А згадавши, взяли за звичай на врочисті державні свята та на Покрову їздити поклонитися прахові Запорізької Січі на Хортицю, проклинаючи курву Катерину Другу, а на Великдень і День Незалежності – всім козацтвом сходити у пориві титульно-національнім, виспівуючи та фанами маючи, на священну, хоч і символічну, рідну Фудзіяму, тобто на Попа Івана чи на дрібніші вершини карпатські, а останнім часом і донецькі терекони, що бовваніють могилами козацько-стаханівської слави по всім Південно-Східнім реґіоні, оскільки легендарної Говерли, оспіваної в коломийках, думах історичних та у відчитах пана Варцаби в часописах минулих витків, уже нема ані на карті-мапі, ані на лоні терпеливої матінки Природи. Стоптали

читати