Завантажити

І тут відчиняються двері і заходить молода і трагічна, як Шевченкова Катерина, Слава і тримає в одній руці новісінький ноут-бук , а в другій – осяйний вінець, питаючи:
– А чого це ви пане Каправко, спите, як, най не кажу хто, просто в обмундірованії головою в тарілках, і не бачите, що вже день білий надворі?


УЛЬТЯПКІН ТА ПІАРЩИКИ.

Не любив пан Каправка піарщиків. Дітей-сиріт і бомжів жалів, олігархам заздрив, туристів зневажав, феміністок боявся, а продажних піарщиків та іміджмейкерів – ані на очі, навіть більше, як, прости Господи, москалів, бо ті далеко, а ці – під боком брешуть та лиш людський фактор дурять і дезорієнтують, ніби жити стало ліпше, а олігархи бідні, бо останню сорочку тому самому фактору віддають, а дехто й квартири немає, бо все на жінку та дітей переписав, а які то жінки і діти зараз, ми знаємо: аби води на старість подали...
І віриш! Чуєш серцем, що брешуть піарщики, тумана пруть тобі в очі, (бо не має той олігарх не те, що жінки з дітьми, а й мами рідної, і хреста на нім нема!), а віриш! Навіть часом, як нехотячи побачиш в якому, ой мамочко, палаці живе той сараку, та в якому “Лінкольні” їде, серце кров’ю обливається, рука до ґвера-ружа тягнеться, а дурний розум по руках б’є – вірить, що тобі теж олігарх останню свою сорочку віддав. І йдеш віддавати за нього останнє, що ще маєш – голос! І чекаєш нового витка, як Великодня, аби голову покласти за нього, бо без нього ніхто тебе, Каправку, хоч ти й боян і отаман, в Європу не прийме, хоч, як подумати, то нащо тому Каправці отверженому та Європа з її катастрофами, як і Америка й Азія з тайфунами?! Йому б тільки милий серцю Гвадалквівір краєм ока побачити та й по всьому!
Гвадалквівір, Гвадалквівір – лілова ніч мигдалю,
Ти моя мрія золота, я кращої не знаю...
Зненацька заквилила правдивая душа козацькая Каправчина незбутньою мрією.
– Фа-аг! Який пофаґіст фіолетовий, ... твою мазер, спати не дає?!
– О! А я що казав: нема де бідному титульному країнцеві ногов ступити на рідній землі, ніби це не Ойкумена, а якась Палестина і ти бідний єврей!.. – заридав у душі пан Каправка, по нахабній інтонації впізнавши голос окаянного піарщика Данька Абдулаєнка, ширше знаного як Джі Ай, якому теж не спалося за комп’ютером у нетрях Інтернет-кафе, але не дурно, як безкінечно чесному пану Каправці, а за чималі гроші, якими оплачували олігархи його брудні брехні, розраховані на таких питомих патріотів, як зокрема пан Каправка, які не годні були без святої віри у світле майбутнє і дня прожити. Одна рада на те і спасіння – безкінечні вибори, названі паном Х.Варцабою через свою безперервність Великою Перманентною Революцією, з надією, що, нарешті, перебравши, виберемо – тата рідного, а вони, як на зло, всі однакові!..
– Твою мазер, який фазер тут... – висунув пику заспану з нетрів інтернетських приморочений віртуальним сексом Джі Ай, та уздрівши самотнього дозорця демократії отамана козацького, що сумний та невеселий щось виглядав з темряви, почухався раз-другий, а за третім спитав співчутливо:
– Може вам, пане отамане, молодицю яку знайти на “сайті самотніх душ”? Їх там, як китайців у наших бур’янах, на вибір: хочете – феміністку, тінейджерку, просвітянку-патріотку, навіть можу вдову забайкальських козаків... У вас пане вже козирок набакир від вашого затяжного парубкування... Ну, кажіть, бо спати хочу...
Але чи ти про те через тих піарщиків годен тверезо мислити? Та де? Гоцим-коцим, і вже ти військо підняв, і в похід ідеш, мерзнеш на морозах і гамселиш таких самих, як ти, тільки під іншою фаною, об’єднаних лиш тим, що вам однаково провіанту не вистача.
З амуніцією, правда легше, але все одно мус карк гнути та випрошувати. А Культяпкін, контра московська, не дає, каже: амуніцію разом з провіантом НАТО забрало замість контрибуції за те, що ми туди попасти не можемо, а надоїдаємо страх як, заважаючи здійснювати воєнні дії і миротворчі місії. А те НАТО в очі Культяпкіна-контру не виділо, не те що амуніцію забрало!
Згадка про Культяпкіна повергла пана Каправку у ще більшу смуту, нагадавши про третій, темний бік, відродження, і жаль на своє нелегке, а почасти й трагічне життя. Бо й справді – нащо жити, коли нема світлої мети? Коли всі високі ідеали і символи потоптані разом із мріями про Гвадалквівір, а до того ж, коли знов спорожніли банки, виросли ціни на кирзу і брезент, а по телевізору тобі кажуть, що здешевіли брильянти і земельні ділянки на кримськім узбережжі, а тому споживчий кошик рядового козака, не кажучи вже про отамана цілого коша, має бути з верхом, а в тебе навіть кошика нема і до верболозів не доступишся, бо в них китайці засіли і щось там плетуть, аж тріщить, може кошики напродаж до Великодня, а ти, поважний чоловік, отаман цілого козацького коша, мусиш

читати