Завантажити

Розійшлись на світанку. Тому й роблю цей запис о 6 год. 9 березня. І лягаю спати”.
9 березня. Яке – лягаю! Таже сьогодні... А Боже! Як же то патріотичне козацтво за тими розправами з бабами могло забути, що нині народився наш Пророк! А таки забуло, бо – тихо! Ні гармат, ні феєрверків! І дзвони не дзвонять. Треба бігти – будити, а то “просплять собі, небоги, до суду Божого страшного...”
10 березня. Файно відсвяткували Пророка! Там, де висів портрет Мркчтяна, почепили портрет Тараса Григоровича, і наказали прислузі не здіймати, бо розвалимо корчму, або – революція. Тепер наш духовний центр носитиме ім’я Кобзаря. Зачувши таке, прийшов панотець Миколай з Кобзарем. Освятив заодно і корчму, і козацтво. Пан Варцаба читав “Гайдамаків”. Усі плакали. Далі – співали “Заповіт”, “Реве та стогне”, “Думи мої, думи мої”. Панотець заспівував, старші – підспівували, а молодші – підмугикували, бо вже мало хто що знав. Та попри то – було файно. Розійшлися за північ”.
1 квітня, а зима все одно. Звідкись подзвонили пану Каправці, що вибори стартували. Треба готувати ряди. Про сівбу – ні слова. Пан отаман відповів, що вже готові.
14 квітня. По тому, що Марусякова теща зі старою Варґулихою з-під лісу стояли під церквою з кошиками, які кропив панотець Миколай, військо у корчмі зрозуміло, що прийшов Великдень. Дехто хотів уже кликати тещу Марусякову з кошиком, з якого аж до корчми пахло свяченими ковбасами та бужениною, щоб розговітися, але згадали, що вже й без того “розговілися”, тож запросили панотця Миколая, щоб хоч благословив, чи що, бо вже й Великдень, а зима не відпускає.
“Та тобі не однаково, що там – зима чи літо, аби війни не було та вибори скорше? – дивувалися інші, і мали рацію, бо й справді всім фист як хотілося вже якогось руху. Тому не перечили, аби панотця покликати. Благочинний довго вагався, але таки прийшов. Правив літургію, відпускав козацтву гріхи, пригощав писанками Марусякової тещі.
“Переходьте, панотче, до нас на Січ, а то нам жаль дивитися, як ви самотою Богу молитесь, або з тою Марусяковою тещею бесіди благочестиві ведете, наче з чимось порєдним . І як ви лиш не боїтесь без ґвера те счадіє пекла у храм Божий впускати... – хапався за голову Парасчин Ільо, правдиво жаліючи панотця. На що панотець Миколай відказував, що все у волі Божій, і в кожного свій хрест, а в нього – стерегти паству, отару Божу, та на путь істинний направляти
– Ага, – казав Ільо безнадійно, – таке направиш... Вівця вона скрізь вівця...
9 травня. Знайшов у календарі столітньої давності запис: 9 травня – день Перемоги. Сповістив козацтву. “ Якщо над турками, – сказав пан Каправка, – то будемо. А німців чіпати не треба, бо вони головують цього року у Раді Європи чи ще в якійсь біді, про що вам ліпше знати, пане Варцабо, бо ви, як це його... авжеж: літописець! Але козацтву стало шкода пропускати таке свято, над ким би та перемога не була, тож емігрант з Молдови Аурел Паприкашу викотив з комори та терасу музейну гармату, наладував її в бік Придністров’я і палив, як по турках. Опівдні був парад. Маршували селом, аж на околицю. Далі не йшли, бо спинили бур’яни, що враз, зачувши весну, поперли з-під пожухлих снігів, як татарва.
Відзначали кінець Другої світової війни у корчмі. Але німців не чіпали, бо вони головують у ОБСЄ. Американців – теж, оскільки вони взагалі головують тепер скрізь і поспіль. Росіян і євреїв – теж, аби не накликати Третьої світової. Несподівано було і нагородження. Аурел Паприкашу знайшов у коморі корчми коробку з-під взуття, повну орденів і медалей, які Мркчтян купив разом з крайовим музеєм і гарматою. Тож з гармати давали залпи по невидимих у бур’янах, що перли, як навіжені, лякаючи китайців, а далі пан отаман Каправка як воєначальник і полководець вручав усім ордени “За победу над Германией”, “За взятие Берлина”. Парасчин Ільо хотів медаль “ За взятіє Італії”, але такої не було в історії ніколи, тому мусив вдовольнитися медаллю за “Взятие Кенигсберга”. Ті нагороди, що зосталися, Зеник відніс Марусякові, бо він вартий усіх орденів і медалей. Та де! Марусяк тягне своїм життям і на Героя Країни, але що робити, коли там за тим і без нього черга.
Вдоволені тим, що минуле пом’янули, і козацтво пошанували, розійшлись опівночі. На чатах у корчмі зостався лиш пан козацький отаман, мотивуючи це тим, що майже всі війни починалися навесні. На правах визнаного історика я мав би йому заперечити, але не став того робити, бо дискусія б затяглася до ранку, а я на разі поспішав зробити сей запис. Отож полишив пана Каправку на терасі корчми одиноко милуватися густим фіолетом весняної ночі і чатувати спокій Ойкумени.
Х. Варцаба, почесний член міжрегіональної академії історичних наук, кавалер ордена Срібної шаблі лицарського Ордена архистратига Михаїла, а тепер ще й усіх орденів “Червоної Зірки” і медалі “За відвагу”.

читати