Завантажити

тижнями, починаючи від Михайла Архистратига, витупувати на морозі в довжелезній черзі таких самий достойників до приватизованого Культяпкіним складу військової амуніції, якої накопичилося разом із снарядами, танками та підводними мінами на території військових округів за минулі війни стільки, що вже сто років нахабний москаль-прапорщик Культяпкін продає і продати не може, замість того, щоб з козаками поділитися, як що вже не генеральським полушубком, то хоч солдатським бушлатом і шапкою-вушанкою.
Але де в того потомственого окупанта допросишся! А ще кричать із Москви, аж сюди чути, що москалі нібито з одного з нами кореня-куріня, вийшли, лиш далеко зайшли, чудь-да-вепь-білоглазую по лісотундрі полюючи, а вполювавши, переженились і новий курінь звели, Мошвою назвавши, через хмари мошви, що жити не давали нікому на тих болотах, звідси й пішла Москва і претензії до козаків, ніби ми їх туди посилали. От злопам’ятні! Тисячоліття пройшли, а той москаль через той курінь, що нібито на наших рахманних теренах залишив, дотепер шапки-вушанки жаліє!
І держава все бачить і мовчить! А ви питаєте звідки в козаків зокрема, і у всього людського фактора взагалі постійні ревпернастрої (революційно-перманентні настрої) і одвічний жаль на москалів, хоч давно ніхто не знає до пуття, хто це такі і плутає з гунами і німцями, які теж нападали.
Від обиди на рідну державу, що на московські козні очі затуляє, холодні мурахи неприємно забігали під вишиванкою пана Каправки, а душа, рятуючись від депресії, сама заспівала один з улюблених власних ранніх songiv:
Гвадалквівір, Гвадалквівір, цитрини й помаранчі,
І кожен Божий день святий – обід і навіть ланчі...

Щось важке пролетіло повз пана Каправку, а вслід матюк, а за ним далеко не риторичне запитання:
– Фа-аг! Який пофаґіст фіолетовий, ... твою мазер, спати не дає?!
– О! А я що казав: нема де бідному титульному країнцеві ногов ступити на рідній землі, ніби це не Ойкумена, а якась Палестина і ти бідний єврей!.. – заридав у душі пан Каправка, по нахабній інтонації впізнавши голос окаянного піарщика Данька Абдулаєнка, ширше знаного як Джі Ай, якому теж не спалося за комп’ютером у нетрях Інтернет-кафе, але не дурно, як безкінечно чесному пану Каправці, а за чималі гроші, якими оплачували олігархи його брудні брехні, розраховані на таких питомих патріотів, як зокрема пан Каправка, які не годні були без святої віри у світле майбутнє і дня прожити. Одна рада на те і спасіння – безкінечні вибори, названі паном Х.Варцабою через свою безперервність Великою Перманентною Революцією, з надією, що, нарешті, перебравши, виберемо – тата рідного, а вони, як на зло, всі однакові!..

ОЛІГАРХИ.

І пан Каправка знову затужив потаємно в душі за далеким символічним Гвадалквівіром і тими часами, коли до рідних рахманних теренів от-от мало підступитися Світле Майбутнє, коли була одна партія, ніхто не чув про олігархів, а народ-моноліт не ділився ще на обранців-політиків, піарщиків, політологів-технологів, туристів-артистів, бомжів і козаків-патріотів. Останні, як найбільш свідомі і єдині корінні автохтони та істинні країнці, час від часу, залежно від ціни на мутагенну бульбокузьку (мутагенна бараболя), кількості рублених центиків ( грошова одиниця) у пулярисі (гаманці), відсотку в плазмі гормону “демокранту” (з давньогрецької: демос і кранти) та поляризації кланів – то квасили по чорному, то повставали на Велику Перманентну, окремі відтинки якої ті самі піарщики час від часу зафарбовували в інший колір, щоб виокремити і розрізнити для зручності, коли який блок олігархів Країну очолював, хоч ці олігархи так перемішались між собою, що скидались на веселковий спектр, на якому вже й клейма не було де класти, щоб по-справжньому розрізнити.
А то, дивишся, бува, по телевізору сьогодні – наче наш, демократ, стоїть –тихий, скромний, готовий за демократію вмерти, в піджачку від кравця вітчизняного – Недошитка (піарщики за кадром розхвалюють), дачу під Ялтою заклав, дрібні діти по світу пустив, жінку – на роботу послав, щоб лиш в обранці пробитися та за народ життя віддати. А почерез тиждень який по тому самому телевізору не впізнаєш: як Нерон стоїть, не підступишся, костюм у смужечку, від Кабана закордонного (піарщики за кадром розхвалюють та дітей-недоростків по нічних клубах показують), а поряд жінка вже третя – просто з подіуму...
І не розбереш, чи той олігарх ще за народ, чи вже – проти, і чи вірити чи не вірити, вже скидати чи до нового витка Революції дочекатися...
Отож мусиш отут котрий рік кантувати, у цій забутій Богом і жінками покинутій адмінодиниці Козацькій Корчмі, хоч вона і на історичному і велелюдному Козацькому шляху стоїть, а все одно – Донбас! Чого тільки вартував Покукальський із його сепаратизмом ще з часів реформаторських Кащея Безсмертного, а так – кілька куренів!

читати