Завантажити

Отаке хамелеонство неприховане і одверта мімікрія, яку жодна люстрація не бере! Навпаки, які б за кольором не прийшли до влади, першому Покукульському орден дають! Вже до того дійшло, що громадськість, навіть туристи, серед яких багато колишніх інтелігентів, стали відозви писати та депутатські запити, аби спеціально для Покукальського придумали звання – Герой Перманентної Революції, бо вже у спектрі фарб не стачає на лєнту та колодочку...
Нє, таки треба конче щось робити! А пану Варцабі сказати, аби чортзна-що не писав у своїй історії, а лиш правду, і не робив героїв з різних антигероїв...

І саме в цю мить у фіолетовій темені над Козацькою Корчмою засіяло щось схоже на здоровенну миску з покришкою, задзвеніла незнайома небесна мелодія: цінь-цінь, цінь-цінь-цінь-цінь, цінь! І... пан Каправка знепритомнів.

НЛО

А очумавшись, побачив, нібито стоїть він, романтик борні і співець Гвадалквівіру, Каправка перед якоюсь президією, у якій одні поважні бородаті патріархи, і тримає відчит, як пан Варцаба на Міжрайонній конференції незалежних істориків-археологів, але не про всіляку дурню, а...
– Чого це на наших теренах рахманних, пане отамане і бояне Каправко, з нащада світа пуття нема, одна драчка, суцільна розруха і перманентна революція? – питає його бородата президія так, наче він на Страшному суді, бе, а не простий співець тутешньої борні, а сам президент. – Чого це не встигла скінчитися нарешті затяжна Червона короткою Перебудовою, як в очах замигтіло від різнобарв’я! Лишень люд призвичаїться до наслідків однієї, як на тобі – треба зачинати нову і знову – “до основанья”, бо знов не так, не те, не туди і не за тим вектором, що треба?
Отаке питають!
Отож тримає пан Каправка перед тою президією іспит, труситься від холоду і трагічного усвідомлення безглуздя, яке докотилося вже й до Космосу, бо дуже вже бородані нагадували йому поведінкою незбагненною тих ... дивоглядів небесних з НЛО, які, коли вірити газетам, час від часу приземлялися десь у глушині, виловлювали безневинних фірманів, що їхали собі нічого не відаючи на гарбі, чи визбирували попід кущі пияків сільських або й курвів опівнічних, і мало що під наркозом випитували в них всіляку секретну інформацію, та ще й свою передавали через них землянам: усілякі прогнози, настанови й погрози, що скоро каюк, якщо так далі по-свинськи будете жити. Нє, щоб зловити було найвищого Владця чи обранця якого та все їм виповісти, а по всьому ще й всипати добре, ті прибульці небесні терзають і без того розтерзаний людський фактор та забивають йому голову непосильною відповідальністю за все людство і страхом перед катастрофічним майбутнім! От нате – вже й до бідного Каправки добралися! Угій!
А звідки бідному Каправці те знати, коли він не Господь Бог, а лиш романтик ночі, і то не тутешньої, а тої, про яку співається майже у всіх його піснях: “Гвадалквівір, Гвадалквівір, лілова ніч мигдалю...”
– Але ж ви – той, що на чолі: ведун, поводир, провідник! – прочитавши розпачливі думки пана Каправки, строго нагадав той, що возсідав одесную від Головного, і з-під білої хламиди якого зблискувало щось схоже на ґудзики генерального прокурора.
– Але – хіба я єдиний?! Та таких, як я, коли до орденів – хоч гать гати, а коли біда – Каправка крайній. Допоки?! – зойкнув подумки пан Каправка від задавненої образи, але президія той гнів повз вуха пропустила.
– Я теж не розумію, – сказав другий, що полівуруч, тоном теж генерала, але по розмові видно, що не наш, а з НАТО, – як можна довіряти армію некомпетентній людині? Та ще й тоді, коли скрізь терористи?
Але – чи то я так вже хотів міняти крила романтика на кайдани відповідальності, а вишиванку – на військовий мундир, та ще такий важкий від регалій різних та завеликий на мене, що я в нім, як в бункері, інакше й не скажеш? – заридав у голос пан Каправка. – Але ж – просили! Казали: будьте та будьте, пане Каправко, чоловим, бо нема кому! Мало, що козацтва катма, та ще й не дошукаєшся в день з вогнем гетьманів! Маємо на увазі – внизу, бо всі вони, як один – угорі, себто по парляментах та при цісареві, чи то пак при президентові ошиваються, а народ пустопаш ходить врізнобіч. Отак просили, і то давно, тоді ще, як я сидів собі скраю на лавочці на Майдані Усіх Свобод під монументом Усім Героям в епіцентрі ще молоденької Перманентної революції, і не мав горя, народжуючи приблизно такі шедеври:
Гвадалквівір, Гвадалквівір, пасати, панни, ранчо,
і гупають у шаливу цитрини й помаранчі.
Лілово пахкотить мигдаль, і фіґи, як медалі...
Душа моя летить у даль – все далі й далі, й далі...
Але ж, вчепились, як вош кожуха, в одно і в одно просять, мовляв, боян на Русі-Країні віддавна більше як Боян. Бо він, як на зло, ще й трибун, провідник і відун, і мусить весь час кликати і вести, інакше – на що він взагалі кому здався, як попу баян чи

читати