Завантажити

балалайка?! А тут ще ці олігархи!.. Господи, де вони лиш набралися на наші бідні голови?! І всі до одного один одному ще й президенту – зяті, куми, братки і сестри. Один блуд, і як з нього вибратись без провідника – нікому в голову не прийде! Я й послухав... І от маю гризу вічну: все попереду, все в епіцентрі і за всіх в одвіті?.. Але ж – нема кому! Пан Варцаба стоїть на тому, нібито тих, хто міг би, вибито у войнах, розстріляно енкеведе, сигуранцою і дефензивою, згноєно в таборах в зонах, а решту викошено голодоморами... Але вже від тих страшних жнив час минув, а нічого доброго не наростає на наших рахманних теренах! От в чім біда і причина, що я – на чолі... А я б ліпше пательні мив у якомусь Віареджо, чи лілові оливи та золоті цитрини збирав у коханому мною Гвадалквівірі, аніж вічно каміння на рідних рахманних чорноземах ще й така відповідальність за народ, аж страшно! І, взагалі, нащо це мені при моїх нервах?!
– Вустами немовлят і дурнів істина глаголить... Дуридемос Фігул Еротосфан був правий, хоч і народив цю сентенцію на схилі літ, як ми вважали, до решти здитинівши і втративши рештки зрілої мудрості... Насправді ж, він нарешті доріс до свого демоса, опустившись до рівня його дитинної довірливої душі, почав розуміти, чого той хоче. З усього того сумбуру, що наговорив нам цей раб обов’язку ми зрозуміли одну логічну мету його життя: він мріє збирати... фіґи! Чи я не так зрозумів? – звернувся найстарший, той, що в центрі президії, до решті інших, неймовірно дивуючись на ту Каправчину забаганку.
– Так-так! Саме так! – зататакала президія так, наче вона не з неба впала, а на в Козацькі Корчмі ще за колгоспів формувалася.
– Що ж, подаруємо йому і тим, сподівання яких він репрезентує, таку радість, – зітхнув найстарший патріарх, жалісно споглядаючи бідного Каправку.
– Президія не проти! – поважно загула президія. – Най збирають!
– То я їду у далекий, омріяний, оспіваний мною Гвадалквівір? – зрадів пан Каправка, уявивши себе в шортах і майці без жодної медалі, і без обов’язків перед козацтвом, сірич народом.
– На жаль, там і без вас ваших доста, – ще печальніше зітхнув, натякаючи, певно, на країнських заробітчан, найстарший бородань. – Тож Гвадалквівір сюди їде... Але запам’ятай собі, дурний рабе глупства безконечного: від цього нічого не зміниться, якщо не змінишся сам, бо де є бідні, там є багаті, де насипом дурні – мус бути розумні, де раби – там рабство, і лиш вільному – воля і спасенному – рай...

На цій притчі віщий сон з НЛО обірвався і пан Каправка побачив перед собою здивованого старовірця-комуніста Фрідріха Карловича Батіна-Сибіряка:
– Шо ето ви арьотє, как у сєбя дома? Людьов пужаєте!

МОСКАЛІ

– Москалі! – трубно кликнув що було сили пан Каправка, розуміючи, до чого віща зустріч з НЛО.
– Да успокойтесь ви, нєугомонний! Потому што откуда могут взяться в такую темень да єщьо в такой глуші ваші москалі?! Румуни – другоє дєло: во! Лазутчіка своєво заслали – бармена Аурєла: местних спаівать! Так ви етого нє відітє в самий канун! Революції – імею ввіду!
– О Господи! – вжахнувся в душі пан Каправка.– І цей терзає мене, як орел Прометея!
– Коль уж ви мєня разбуділі, уважаємий, своїми воплями, так будьте добри, отвєчать: с кєм казаки на етот раз і под какімі знамйонамі?!
– А що – вже знамйона на Банковій вивішали?! Які?!! – стрепенувся пан Каправка, з жахом думаючи, що він з тим НЛО все проспав і початок нового витка – теж.
– На сєй раз красниє! Так что созивайтє екстрєнно своїх москалєй і спасайтесь бєгством в Бессарабію! – збрехав, оком не моргнувши, останній із комуно-могікан, склеротично плутаючи козаків з москалями і тим доводячи пана кошового отамана ще раз до розпачу.
Але що мав робити з цим старим бевком, коли скрізь і так один блуд, втрата орієнтирів, пошук векторів та історична несправедливість!
Однак даремно пан Каправка переймався історичною правдою. Бо саме о цій нічні порі, рукою подати від корчми – у своїй комірчині при школі, що правила йому за житло і кабінет, місцевий літописець, незалежний історик пан Варцаба виводив чорним по білому заголовок свого епохального чергового відчиту на черговому Міжрайонний симпозіумі нетрадиційних краєзнавців-істориків:

“Боніфантій Каправка і доля перманентних революцій на грані тисячоліть і зламі епох взагалі і в окремо взятій адмінодиниці “Козацька Корчма”.

До свого дискурсу пан Варцаба взяв епіграфом улюблений вислів пана Каправки, який належав Дуридемосу Фігулу Еротосфану, який жив приблизно у 205 році до нашої ери на острові Фалос і спостерігав звідти за амазонками, які казилися в дівках на північному узбережжі Чорного моря, якщо дивитися з Півдня, а якщо з Півночі, то на південному, але не годні були вплав подолати морську пучину і спалити усе те, на що вони його надихнули своїм

читати