Завантажити

Але, як завжди на рідних теренах, на щось добре того комп’ютера катма! По всій планеті, навіть в Ботсвані, давно є, а тут – не допросишся! На піари всякі та Інтернет-видання, як от “Truth violet”, тобто “Правда фіолетова” – є, а на поезію – нема! Мусиш, як той Сковорода, в душі та при місяці оспівувати відродження, яке вже воно не є, хоч опозиція й каже, що зовсім нема, а мудрі спічі, відозви і пропозиції, як далі жити, най пропадають?!. І скільки їх вже пропало, не дійшовши куди треба, тобто за небокрай, до чергових народних обранців! А ми питаємо, чого порядку в Країні нема і одна криза тотальна, чи то пак нескінченне відродження?
І від цього риторичного питання, здалось йому, наразі навіть солов’ї замовкли і дурні зайці задумались головою у своїх бур’янах, мов китайські Конфуції, бо притихли, але скоро все знову ожило від радості і любові – затьохкало, запищало, застукотіло лапками.
– Життя буяє, хоч ти йому що роби! – подумав пан Каправка, впавши важкою від дум головою у руки та засинаючи глибоким фіолетовим сном.

НА ЧАТАХ ІСТОРІЇ

А в цей самий час ще одна безсонна душа думала про долю рідної Країни, але не лиш у форматі ворохобної сучасності, а 2
в контексті масштабному вселенської історії.
Сидячи у своїй хаті на другому кінці адмінодиниці “Козацька Корчма”, тутешній краєзнавець, незалежний історик і вільний літописець пан Варцаба писав свої знамениті в майбутньому “Опівнічні дискурси козацької історії”, відомі в народі під назвою “Варцабові нічнички”. Взявши епіграфом всім відомий і зацитований вислів мало кому вже відомого класика про те, що “Українську історію не можна читати без брому”, пан Варцаба дописав від себе: “ ... а писати, то тілько вночі, при місяці, запиваючи бражкою з маковиння або квасом з лопуцьків”. І підписав: “Самосійний геній, почесний академік літописних наук, професор і основоположник козацько-корчмарської історичної школи – Х. Варцаба.” Написав, не відаючи, що цей крилатий, глибоко титульний вислів незабаром цитуватимуть політичні сили усіх кольорів, побиваючи тим сам не лиш один одного, а й китайців з їхніми конфуціями, котрі бозна звідки набігли і шаруділи разом із зайцями по неозорих наших бур’янах. А безсонні констатації і щемливі роздуми пана Варцаби ввійдуть в основу короткого курсу “Рідної історії” для лікнепів ( коледжів з ліквідації непомнящих).
Отож, не відаючи про грядущу славу, пан Х. Варцаба перечитува при ніжно ліловому місяці попередні “безсонники”, щоб увійти у творчий ритм.
23 лютого. Зима. День захисника Вітчизни. Із самого досвітку коло корчми рвуться петарди. Тричі стрелили з музейної гармати, тої, що Мркчтян купив, каже, на seyli, хоч бреше, бо, другі кажуть, насправді купив увесь крайовий музей в обласнім центрі, і робить там козацьку корчму. Козацтво не противиться, бо най вже ліпше рідна корчма, аніж який москальський трактір, чи китайський ресторан, чи та ж піццерія, де й духом козацьким не пахне. Але мус письмо переривати, бо мус бачити на власні очі усі події, що сночі так стрімко розвиваються”
24 лютого. Зима. Сніги в коліно, морози, аж тріщать, але козацтво не спинити й не такими стихіями. Свято захисника вітчизни почалося, як я вже перше написав, з яси, тобто стрільбищ. Далі, одягнувши однострої, маршували селом та довкіл горбів. Від брязкоту орденів та медалей стояв такий передзвін, що не чути було церковних дзвонів, якими панотець Миколай скликав до церкви. Але до церкви не пішли, а в засніжені поля. Та вглиб не заходили, бо Парасичин Ільо, видершись на осокір, той що за селом, оглянув білосніжні обруси рідних рахманів, і не побачивши на них жодного китайця, сказав, що, певно, їх взагалі нема в природі, або пішли через Карпати у Європу, бо інакше на снігу добай сліди були б їхні, а то лиш заячі. З тим і вернулись до крочми, де пан отаман Каправка мав доповідь про політичну ситуацію. А пан сільський голова, або ж перфект Покукальський зачитав відозву з нагоди грядущих виборів. До півночі – співали, били з петард і пускали феєрверки.сьогодні у селі тихо. Козацтво відсипається після походу.”
“8 березня. Зима. Село замело, хоч весна. Мороз, як у Сибіру. Але в корчмі, дякуючи депутату Мркчтняну, тепло. На вікнах розцвіли калачики. Дивлячись на них, Зеник згадав, що колись цей день був жіночим святом. Усі фист задумались, як це серед поспільного відродження могли забути таку фист файну традицію. Мимоволі згадали про жінок. Пан Черчілль все допитувався, хто це. “Марусякова теща”, – сказав, щоб відчепитись, Митро, тим самим спровокувавши пана Черчілля на пропозицію взяти калачик і піти вітати Марусякову тещу. З боку бойових побратимів Мару сяка почався відчайдушний спротив. Врешті порішили скликати екстрену козацьку раду і відмінити свято 8 березня, як таке, що заважає ідеї козацького відродження.

читати