Завантажити

Навіки втрачена вами ваша Фіалка Трандафірівна”.
Лист той разом з посвідченнями учасника усіх витків Великої Перманентної Революції пан Каправка тримав коло серця в кишені, як засушений цвіт мигдалю, надихаючись ним на нові ратні вчинки і духовні подвиги тут, на рахманних, але политих сльозами, теренах рідної вітцівщини.
Отож не дивно, що не витримала душа пана Каправки такого перекручення фактів і нагнітання ситуації і вибухнула пристрасним речитативом, який увійде потім у всі антології світової поезії в інтерпретації, звісно, пана Варцаби:
О Еспанья лілових ночей і золотих помаранчів!
Там біля тебе Гвадалквівір – обітована земля моєї мрії!
Дурні баби його бачать, тільки не я,
полишений на чатах родимих кресів,
вічний воїн і трубадур Ойкумени!
Допоки?..

Пан Каправка як раптово розквіт поезією, так і зів’яв раптово. Зчудоване товариство ахнуло:
– Ффффист...От кому попом бути! Як ви там кажете: “ой куме, не мине?.. – присвиснув від адмінуправи теж вражений Калатайло. – Це ви на шо натякаєте? А такий з вигляду святий та божий... А насправді – Тайсон!

ДУРНІ БАБИ

Лиш дурну бабу тещу Марусякову не пройняла висока поезія.
– Ігій! Допилися! – вжахнулася дурна баба теща Марусякова, замість того, щоб захопитися безсмертним шедевром, переосмислити факти і залишити козацтво сповняти свої обов’язки перед Ойкуменою. – А бодай би вас... Ви хоч би дітей повмивали, нагодували, а то самі заливаєтесь, абись вас кип’ячою смолою позаливало!
– Яке – повмивали? Господь з вами, матушо! Та же літо! Підут до ставка –та й си вмиют, аби здорові були! Нашо з того шкандаль робити? – здивувався пан Мірча, діти якого виросли якось попри нього, самі по собі, правда тоді ще Катріна була. – А чи я, матушо, так вже й винен, шо моя там? Он чули-сте, що не так вже й зле в тій Іспанії-Італії, якщо сам пан отаман мріяв би туди переїхати, та довги перед вітчизною тут примают?.. Ой Боже-Боже, за шо вона, моя Катріна, сарачєтко, там, в тій Італії, зачепиласи, що вже десят літ не мож звідти вірватись? Та вже й дітей повівчала на юристів-економістів... такі вже мудрі, як пан Варцаба, (той, шо це нам горб під корчмою шпортає, все знати хоче, що в нім – чи козаки, чи турки?). Та де! Мудріші!.. Вже й хати їм покупляла в самих Черновцах... А не віртаєси... От шо вже дурна до тої роботи – то дурна!...
– Чули-сте, тето, що чоловік каже? І не один? То йдіт собі здорові, бо, хоч я Бога й боюсь, але й він не спинит... – почав заводитись Ільо Парасчин, що по молодості літ найбільше переймався своїм солом’яним вдівством.
– Ти ще мені, лайдаку, грозишси? Ти ще на мене будеш голос підоймати!
– Тето, кажу вам, йдіт здорові, бо хоч в мене вже не лиш голос не підоймаєси, але, кажу, що йдіт, бо біда буде. Я гет уже через це життє вар’єтом став... Камарати – свідки! Чи, може, ви думаєте, що я тут з добра вісиджую? Шо мені більше нема шо робити? Йой, тето, та в мене на оборі ще кіт не валявси. Від Великодня не прано. Город не полений... В хаті миші, як коні, гасают, а в городі вовки виют. Йой, тето, йдіт собі, куди йшли, Христом Богом молю, бо я за себе не одвічаю! - мало не ридав Ільо, пориваючись встати.
Та “камарати” його стримували, як могли. Почалася гадранина, мало не бійка.
– Пустіт! Бо вже не годен!
– Не пустимо!
– Кажу, пустіт, най чиркну по венах – та й по всьому! Нащо мені за таке життє та ще й віслуховувати!..
І не відомо чим би й справді ся скінчила та тещина провокація підла, як би на ґанку сільради, що на горбі навпроти, та не виріс її чатовий Василь Колотило, перезваний через посаду гонорову Калатайлом, та не поцікавився:
– А що си стало?! Чи вже война, що тривога із самого розсвітку? Чи міліцію кликати?!
Відчувши солідарність влади з боку сільрадівського сторожа, корчма вгамувалась, але - не Марусяка теща. Навпаки, той шуцман взявся в боки до самого Калатайла, другого після голови чоловіка в селі! От і дай раду з цими бабами!
– Люди добрі, хоч вас тут і нема, поміж цих пияків! – зачала теща, як у Верховній Раді. - То це ще власть на мене буде писок відкривати, замість того, щоб взяти бука та й пігнати цю жереботу з корчми на поля? – заволала теща, не свідома сучасної ані політичної, а ні тим паче економічної ситуації, дивуючи несвідомістю не лиш корчму, а й Калатайла, який спитав тещу і мав цілком резон:
– А що їм там робити, на тих полях? В реп’єхах пастиси? Чи шо? Та же там і вівці не хотє!
– Ма-ти Божа! – аж приском пирскнуло від розпеченої Марусякової тещі. – А орати? А сіяти? Та же...
– А чим?! – здивувався сільрадівський секюріті в один голос із корчмою.
– І це ви, власть, мене, народ, питаєте? – визвірилась до влади Марусякова теща, ігноруючи корчму, як щось непотрібне. – А для чого я вас тоді вибирали? Пити-гуляти?
– А це ви себе питайте, а не мене, бо що я маю до ваших виборів, коли мене на чати поставив Покукальський?! А не ви! То я й

читати