Завантажити

то під колесо, –тепер усе піде в ріст, а то сидить дуба в землі, як жалілася єдина постійна прихожанка Марусякова теща. А з літом, може й життя налагодиться. Тим більше, що одні вибори минули, а інші не почались... Буде людях передих хоч якийсь...”
Майже невидимий, панотець їхав затіненою садами вулицею, милуючись первозданною красою літньої ночі, не поруйнованою тисячолітньою цивілізацією, хоч може вона й обходила цей клапоть землі десятою дорогою. Та дякуючи Богові, що сподобив його, грішного, і відкрив йому таку красу невимовну, таку благодать світлу.
“Хто зна, - думав панотець, - може ради таких хвилин піднесеного єднання з Господом в образі Природи, і прийняв він священицький сан? Може це йому вища відплата за принизливі злидні, а ще принизливішу вбогість душевну його заблудлої у гріхах пастви, що дивиться на нього безсловесно щодень, як з верболозу, із своєї корчми, темна і спрагла темені, лиш темені.
– Уб’ю! – Сказав рішуче зовсім поряд чийсь голос. І панотець від несподіванки мало з ровера не впав. Але спинитись довелося. Тим паче, що голос повторив: - От бігме Боже, що вб’ю! І думати не буду! І дітей не пожалію! І себе – рішу! Так і скажіть, як буде дзвонити!
– Най ті качка копне, що ти таке кажеш, Іроде! – зойкнула з темряви Марусякова теща і панотець обімлів: Марусяк! В один мент благочинному і розвиднилось: побачив високого плота, яким донедавна в селі обгороджувались правдиві ґазди, а за ним і освітлений ґанок Марусякової хати.
–Ви мені не вівкайте! Не тривожте дітей! А робить те, що кажу. Бо я вам – не Ільо, що стерплю. Так і скажіть... Бо я її туди не посилав. Може й інші посилали. Лиш не я. Може скажете, що їй бракувало? Як сир в маслі... Нє! Повіялась! Скажіть, як не вернеться, то я її там знайду. Борзо. І депортую. А що то буде за депортація, то такої ні в сорок шостім, ані в сорок семім сі краї не виділи!
– Пілате крівавий! Шо ти собі намислив?!
– А нічо, лиш те, що прошу: най си вертає, доки не пізно. І не ганьбить мене й дітей...
Та й грюкнув дверима, як поклав крапку в бесіді. Перестрашений почутим отець Миколай запедалював геть від лютого Мару сяка, щосили намагаючись не рипіти сідлом, і не скрипіти колесами. Ні, таки добре, що матінка Ярослава ще у Львові, а що покличе її благочинний на парафію, то лиш по приїзду в село Марусякової жінки. Не інакше.
Від’їхавши тихою сапою від Марусякового обійстя, панотець що було духу натиснув на педалі і помчав не розбираючи дороги на село, туди, де під місячним сяйвом переливалися щирим сріблом громадські ставки, ще не викуплені товстуном Дияволуччі.. Спішився тільки на березі. Висока, сто років не кошена трава, запліталася між спицями коліс, гальмувала рух. Панотець закинув велосипед на плече і так пішов до води, схожий здалеку на чудну рогату істоту. На душу йому знову зійшла небесна благодать, лагідне піднесення звеселило розум і благочинний почав думати про світле майбутнє, коли, нарешті, депортує Марусяк з Італії, чи де там вона, свою жінку, і повернуться в Козацьку Корчму інші жінки, і приїде зі Львову матінка Ярослава... Далі панотець таке став думати, що якось і озвучувати не зручно з огляду на його сан, але з огляду на молодість, то можна охарактеризувати усі нічні помисли його одним словом: ЛЮБОВ.
Отож, панотець, як бистроногий олень, перетнув луг, скинув з пліч у траву ровера і став (про всяк випадок) за кущем розсупонюватись із святенницького свого одіянія. Коли вже на гіллі висіло усе облачання, помітив отець Миколай, що він не один за кущем у цю місячну ніч. Придивившись, побачив скам’янілу навпочіпки людську фігуру, що невідривно дивилася кудись крізь кущ, не звертаючи уваги на досить таки шумливе оголення благочинного. Заінтригований панотець і собі придивився і... Від того, що він побачив, справді, можна було оглухнути: на березі озера у місячному світлі снували, переплітаючись, ніби в якомусь танку... пречудові граційні... свят! Свят! жіночі голі тіні! У мерехтливому зеленавому сяєві вони скидалися на русалок... чи свят-свят! Відьмочок!...
“Господи помилуй! І не введи нас у спокусу, але збав нас від лукавого...”- зашепотів панотець, на що скарлючена істота люто шикнула, не відриваючись від спокусливого видовища.
Перед очима панотця у кліп ока , як у відео кліпі, про неслися всі описані в духовній літературі і житіях святих картини огидного спокушення, але такої прекрасної серед них не було. Дрібно хрестячись, спробував відірвати від пропащого місця босі ноги, але вони як приросли до землі. Нарешті, за третім Отченашем і Вірую відпустило і панотець кинувся пріч. І... перечепився через ще одну істоту, що вклякла просто в траві. Істота матюкнулася, але тихо, щоб не сполохати русалок, і пригрозила благочинному кулаком. Переконавшись, що істота у траві – живий чоловік, та ще в орденах і медалях, отець Миколай оговтався і став роззиратися по місцевості, з великим зачудуванням відкриваючи, що тут, як в “Лісовій пісні”, кожен кущ

читати