Завантажити

жоден з них ровером не впав зі своїм ровером лицем у болото, як-то кажуть, хіба що Юра Марусяк зі своїм малим, і то лиш через свою тещу, що оббирала його до центу, бозна де діваючи зароблені дочкою в Італії доляри, гірше того шуцмана на митниці. Отож, дивлячись на Марусякові малі діти, тож футболісти лиш головами хитали на ту ненаситну людську захланність, що накопичилась в єдиній на все село тещі, а якби їх кілька було? Страшно подумати, щоб тоді із селом си стало, коли з одною – одна публіка!
От і зараз: стоять зграйкою дрібні Марусякові діти, як круглі сироти, без ровера, а в громади лице луписи від встиду, бо то таки, що не кажіть, важко змиритися з тотою ганьбою! Та й Марусечка гейби мертва, чи геть не здала, чи в черниці пішла до Ватикану? Та най би вже якого Карлуччо... Та жде їх там, як в нас реп’яхів на полях – до не мож бути, щоб до спідниці не вчепився бодай один, бий його грім у там’я, та не купив Марусяковим дітям бодай поганенький ровер? Один на всіх десять, чи скільки їх там? Але – що говорити?!
Отак, дивлячись на Марусякови дітей, і не знаходячи його самого, в народі починалося тихе ремство. Бо й справді: де Марусяк?
– Де тато? – першим строго спитав Марусякову піхоту пан отаман Каправка, недорахувавшись козацької сотні.
– Корову доїт... нє, курей віпускає... Нє-є! Ти шо – зупу варит! – зчинили рейвах, заплутавшись в інформації, неповнолітні діти Карп’юкові..
– О! А я що казав: лиш найвища пора альбо яке діло святе у житті громади – так вони курей віпускают! – обурився сільський голова пан Покукальський. – І це так у масштабах країни. Лиш шо – так нє! І ви хочете порєдку? Та вам сама Америка з її порядками...тьху, Русія із Чечньою не поможе, не те шо президент чи адмінголова! Та де! Нам ше треба, а треба!..

ВІЧЕ
Революційні настрої збурились до того, що мимоволі зробилося віче.
– Те, що треба, то так! Хіба в тім хто сумнів має? Але, ви пане голово, говорите це так, наче то ваша партія вже програла на виборах, – де не взявся з баночкою на дьоготь пан Мірча – штатний корчмарський полеміст.
– А то як?
– А то так, що критикуєте самі не знаєте кого, але всі знают, куди хилите.
– І куди я хилю? Коли ви такий мудрий?
– А в бік режиму, тобто в пролежаному напрямку від народу.
– То ви, прошу пана, комусь напрямки визначаєте, а самі злигалися з комуняками? Нібито ніхто не видит, як ви фану червону на грудях протаєте, а мене попрікаєте! І шо ви за хамелеон такий, що я вже втомився за вами стежити, як ви борзо перефарбовуєтесь та фани мінєєте! Та лиш вчора ви ще жовто-синьою краватою вигрівали шию, нині вже зовсім в инчім боці і на протилежній позиції. А до чесних людей сікаєтесь!
Отак пан Мірча нарвався на дилему: чи зізнаватись у своїй неймовірній м’якотілості та показувати ту нещасну червону краватку, що Катріна замість себе передала Карлучихою Ільовою, чи так і зостатись у пам’яті народній останнім у селі комуністом , що ховає невідомо від кого і нащо знамено червоне на грудях? Бо невідомо, що ганебніше, і порадитись катма з ким. То ж ліпше зараз перемовчати, а потому зізнатись у всьому пану Варцабі, аби записав у своєму літописі всю історичну правду про ситуацію і не вводив в оману нащадків, нібито на початках двадцять першого століття у Козацькій Корчмі ще було комуністичне запілля, чи підпільний обком діяв. Най Бог милує! Бо то справді буде ганьба!
– Я лиш хотів сказати, пане шановний голово, що не всі такі, що наперед себе дітий пускаю, а відтак самі курий віпускают! А щодо звинувачення вашого про фану, то , перепрошую, то швидра, бо маю катар...
“Знаю я ваші видри! – хотів був посадити в калошу опонента голова, але його перебив пан отаман, гордо оглядаючи соколиним поглядом хаотичний стрій своєї сотні:
– Та годі вам гиркатись! Чи то козацька справа перебаранчатись? Он дивітьси, скілько козаків на добре діло здвигнулося! То кажіть, пане сільський голово, все що маєте!
–Я, високо поважна громадо, і ви, достойний пане отамане, лиш те маю на язиці, що у вас в голові. А саме, що годі вже нам зупу варити – час вже й щось робити!
– Але ж пане голово, – не сміло озвався травмований вчорашньою нежданою візитою власної жінки та ще з такими наслідками, хай Бог минує, Ільо, – таже й дітям варт зупи зварити...
– Най самі варят! Най вчаться! Що з того, що ти варив? Де вони?! Ото ж бо! Я в їх роки сам кулешу варив лісовим хлопцям.
– Але ж пане голово, перепрошую, ваші старі прийшли з Польщі до нас, ви казали перед виборами, коли вам самим ще мама жували. А тепер про УПА згадуєте. То коли була правда? – висунувся з громади, як завжди не вчасно місцевий краєзнавець, історик і літописець пан Варцаба, що десь пропадав зо два тижні.
– Я ж кажу, нам ше лиш завуальованих поляків не вистачало до решти москалів... – зажурився пан Мірча.
– І тоді і тепер! – не сум’яшився зовсім нічтоже хитрий лис Покукальський. – Бо

читати