Завантажити

заселений, а на вербах, то грушами висять...
ПРИВИД ФЕМІНІЗМУ
– Хто це? Невже китайці…– нарешті насмілився спитати одну таку “грушу”, що світила до багаття голодними чоловічими очима.
– Ш-ш-ш, – ніжно прошепотіла груша. – Феміністки... Вони з’їжджаються сюди щоліта з усього світа на свої конференції...
– А ви хто?
– Пан Черчілль, – чиркнула “груша” з верби...
– Свят, свят, Господи, спаси мене від спокус, вирятуй з гієни огняної і пошли мені на поміч ласку твою...
– Та не бійтиси... Я не той Черчілль, що ви подумали... Я – Черчілль живий і тутешній... просто собі Черчілль та й вже...
– Але я хотів би скупатися... – не сміло заявив панотець, остерігаючись радше, Господи прости, Черчілля на груші, аніж феміністками на березі, поза як ще зі студентських років був знайомий з кількома з них надто близько, аби бути ними зачарованим, як пан Черчілль з далеку.
– Ти шо?!. – не впізнаючи в голому чоловікові під вербою отця Миколая, вжахнувся пан Черчілль з верби. – Ти що! Каструють! У змиг ока відкусять! І виплюнуть! От почекай днів зо три. Скоро ці поїдуть. А приїдуть ті, з якими не лиш купатися можна... – Груша-Черчіль бризнула на панотця солоденьким смішком і раптово насторожилась: – Але хто ти такий, що нічого не знаєш, ще й випитуєш тутешні таємниці? Чи не сторонський, бува?!
– Чи не замовне ти ви нарешті, бо я не знаю що!.. – ледь зойкнув, як контужений з окопу, той що в орденах і медалях, теж придивляючись з-під куща до голого панотця. І той, ховаючи в жменю бороду, заспішив розтанути у високих травах під місячним сяєвом...

Тільки вмощуючись до спання на чуже ліжко у чужій хаті, панотець згадав, що нині – Купальська ніч. Відьомська ніч. Спокуслива ніч... І вже не знав, чи це йому наснилося, чи то він справді разом з сільськими чоловіками підглядав крізь кущі за світовими феміністками, чи то його, спаси і помилуй, Господи, біс спокушав. Тому тричі перечитав подумки усі молитви, які знав, а за Україну і нарід її понівечений – аж тричі по тричі. Але то не дуже помогло народові, бо навіть у тривожному сні він ввижався панотцеві голим і на чолі з отим невідомим зойкалом з-під куща в орденах і медалях, в якому панотець з жахом впізнавав пана отамана Каправку.
МАТЧ
Як то важливо вчасно почати заново життя, доки не перебились, і не зважаючи на перманентну революцію, думав пан Каправка, дивлячись на інші два горби, на котрих – сільрада Покукальського і церква двох Миколаїв.
Видно віщі сни в ніч на Івана Купала, по церковному – Івана Предтечі, бачив не один пан отаман, а й інші два поводирі нації в окремо взятім селі Козацька Корчма.
Удосвіта вони разом прийшли на службу: панотець – до церкви, Покукальський – до сільради. Разом привіталися і ключі встромили у двері. Далі панотець ударив у дзвони, сповіщаючи про Різдво Івана Хрестителя, а сільський голова став чекати розбуджених дзвоном до матчу на честь Івана Купала своїх футболістів.
Першим прийшов під сільраду другий чоловік у селі (Калатайло не рахується) пан отаман Каправка, хоч, може й перший, якщо числити Козацьку Корчму не лиш як село, а радше – козацьку сотню. Благо, не далеко йому було добиратися – лиш з горба на горб. Тим більше, що цієї ночі пан Отаман теж не склепили повік – про долю козацтва думали. Не легка то була ніч. Боки муляли мішки з горохом, голову – думки з усілякими планами на майбутнє. Вимучене безсонням через проблеми та дилему “що одягати?!” його лице під синім великуватим кашкетом з кокардою і малиновою “околицею” було схоже на суху маківку, лиш з вусами. (Історія вусів пана отамана достойна всебічного висвітлення і буде оприлюднена згодом, як заляже у Козацькій Корчмі по всіх подіях і тривогах штиль і благодать.) Штибний отаманський стрій гарно відтіняла жовтогаряча теніска під сподом і зовсім не псували зелені парусинові кеди ще радянських часів, що визирали з-під холош замість звичних ботинків. З усіх відзнак пан отаман залишив тільки міцно пригвинчену до лацкану Срібну Зірку козацької доблесті, решту ж завбачливо зняв лише з однієї причини: щоб не брязкотіли, коли йому, не дай Боже, доведеться власною персоною доукомплектовувати котрусь із команд через мало численність бажаючих або ще здатних ганяти ту каглу. Доста йому того, що кожен його прохід селом при повнім параді супроводжувався радісним дзвякотом сільських псів, а деякі, відв’язані, ще й слідом бігли.
Із восьмої під сільраду потяглись і решта населення. Хто (з молодших) бадьоро, прибраний з нагоди матчу, як і належиться футболістам, у квітчасті нові сімейні труси. Дехто (із старших ) – в чім попало і в брилях, як годиться публіці. Сполохані масовою мобілізацією батьків на спорт, поз’їжджалися на роверах і скутерах діти-сироти, і поставали в підніжжі владного горба, демонструючи один одному придбану за мамині гроші техніку – в кого “крутіша”. Але батьки, що гордо поглядали на ту механізовану колону нащадків, відзначили, що

читати