Завантажити

до дверей сільради “Об’яву про футбольний матч, який відбудеться в неділю на толоці на честь Купайла”, а з церкви святого чудотворця Миколая, що сяяла золотими банями на третім горбі над селом, вийшов отець Миколай, не стільки стривожений криками коло корчми, як власною одинокістю у храмі Божому.
СТРАСТІ ОТЦЯ МИКОЛАЯ.

– Господи, ти бачиш, як важко долати духовну кризу навіть з Твоєю Божою поміччю, – зітхнув благочинний, звівши покаянно до Неба очі. Бо вже котрий Божий день сумно дивився він із церковної паперті на свою паству, що зібралася із самого досвітку у корчмі, і гірко жалів, що відмовився від місця у тюремній церкві на зоні. Адже там би його мирян строєм водили у храм Божий, а тут... Господи, і за що йому така кара? Він про таку вольницю козацьку читав хіба що в Кулішевій “Чорній раді”, чи в Маковея, як ще вчився на філфаці у Львові. І думав наївно, що то давно легенди і рудаменти рідної історії. Аж ні! Біда знов суне Країною, як тайфун Америкою... Лиш вже не хлопи від панів на Січ тікають, а їх жінки – до панів... – І нема на те ради, спаси і помилуй, нарід свій, Господи!
Паства теж дивилася на панотця, жаліла його і раду радила, чи кликати в корчму, а чи йти самим до церкви, бо дуже вже жаль було молодого панотця. Особливо панові отаманові Каправці, військо якого вже давно перейшло під омофор Київського патріархату і з тяжкими, мало не кровопролитними боями вже сім витків революції поспіль вигонило з церкви московських попів. А як нарешті вигнали, той церкви не треба. Отака ганьба, але що робити, коли з ворогами воювати набагато легше, як із самим собою?..
Лиш чекати, коли проясниться, або виборів. Так кожен собі думав, але мовчав, бо що тут скажеш, доки не прояснилося...
Місцево влада у складі голови Покукальського та сторожа Калатайла дивилася то на церкву, то на корчму, і думала, як би то безболісно примирити ці дві стихії, але так, щоб не повторити колишніх помилок і моральних втрат. Бо ще й року не минуло, як дискваліфікували, чи розстригли панотця Валерія, який не дочекавшись, коли паства до нього прийде, сам пішов, як Магомет до гори, до корчми і так зріднився з нею, що, бувало, й службу у ній правив. А до храму й не потикався!.. Чисто блуд на панотця напав, як на тих, що башту Вавілонську зводили. Матінка Анжела з горя воз’єдналася помислами з церковною служкою - причинною Касею, та й втекли обі від панотця і ганьби не то в Італію, не то ще далі – в Іспанію. Тож тепер сільська власть мусила пильно стежити за кожним кроком новопризначеного настоятеля храму Святого чудотворця Миколая, теж Миколая, бо якщо, не дай Боже, що, то вже і їй, власті, прийдеться йти у відставку, або в монастир. А не хотілося б...
Панотець Миколай, наткнувшись на строгий погляд голови Покукальського, потупав-потупав по паперті, пошукав очима у небі правди, та й пішов свічки гасити, думаючи, що це ж вони могли б свічки гасити разом з матінкою Мирославою, яка десь мучиться без свого панотця вчителькою музики у Львові, і все чекає, коли він покличе її у “Козацьку Корчму”. Але панотець не кличе: боїться, щоб тендітну, богобоязливу матінку, Господи прости, не зґвалтували ці здичілі без жінок хлопи. Чого лиш один Марусяк вартий!..
І панотець Миколай перехрестився, пригадавши страшну повість Марка Черемшини про ватага опришків Марусяка й попадю, яку читав вже семінаристом, готуючись на парафію в горах. Господи помилуй! Бо хоч тут не зовсім гори, проте, якщо вірити чуткам і Марусяковій тещі, що часом заходить сповідатися, місцевий Марусяк не ліпший за літературного. Та й сам благочинний мав нагоду в тому переконатися, коли мандруючи якось на ровері (прихід був такий бідний, що й до ровера довелося докладати, купляючи) поза селом, зненацька натрапив на озера, на смарагдових берегах яких, мов на пляжах чорноморських, розкинулись ліжбища голих туристів, переважно жіночої статі, за якими збившись у зграї, а то й поодиноко, стежили звіддалік голодними очима напівголі дикі люди чоловічої статі. Та ще більше здивувався панотець, впізнавши у тих очеретяних людях своїх мирян, яких бачив лиш звіддалік у корчмі, на чолі з самим паном отаманом Каправкою, чий мундир поблискував орденами й медалями на розлогій вербі край берега. Але не про Каправку мова, а про те, що з поміж диких, шанталавих людей вирізнявся статурою красень років сорока, судячи по нахабній фізіономій, не хто інший, як Марусяк...
І нічого не зоставалося одинокому у своїх страстях-тривогах отцю Миколаю, як просити свого небесного патрона сотворити чудо, навернути заблудлих, похряслих у п’янстві-буянстві овець до храму Божого, а самому сісти писати цей трагічний псалом про нашу дійсність, який згодом надрукує районна газета під псевдо “ Козак Нечай”.
Й три гори, як три царі –
Брати-єдинокровці!
А що на першій на горі –
То золота церковця.

А що на другій на горі –
То корчма чортом диха:
Там вояки й плугатарі
Товчуть об землю лихом.

читати