Завантажити

Рутен-штрасе в Черновцях, або десь в Москві чи на Бродвеї... Єк зараз бачу... Або на свєто яке... Найбільше – Великдень... Шо вже за краса пишна та гожа! А коло клюбу, було?.. А коло клю-ю-юбу, мамко рідна, того цвіту - топчи не хочу... А коло церкви! Май троха старші, але то не псує вражіння: сорочки, цятками вишиті, блищат, аж очі вбирают! А фустки! А горботки! А киптарі! А самі – одна одної файніша! Пане отамане, чи ви пригадуєте?..
Ой Канадо, Канадочко, яка ти зрадлива,
Не одного чоловіка з жінков розлучила...
А під кептаря-ями... Пане Мірчо, дорогесенький, чого лиш не було під тими кептарями!.. Ви ж, маю надію, ще, слава Богу, при пам’яті і теж можете собі дещо доброго згадати... Тц-тц-тц... Нє, мус віпити...
–За шо п’єм? Бо я, ти, Зенику, знаєш: більше – з гризоти: я-я-як вони, біднятка, там?... Най їм Бог здоров’є посилає та розуму прибавляє, абись не скурили, бо то вже – край!
– І де той Марусяк так довго бариться?..
– Мой, Ілю, шо з тобов? Яке – довго?! Та же, чоловічку, лиш пів до шестої! І то: ра-анку!
– Йой, не кажи мені, Митре, цю годину, бо в мене вже в самого пів до шестої...
–...І знаєте, що я собі гадаю, пане отамане і ви, камарати - пречесне військо? А то, шо коли вони були, зовсім було иначе: і життя инче було й інтерес до нього був. Хоч якийсь. А так... нема. Ніц нічо нема. Та що там казати! Отсе п’ю сю чарку, а вона мені, як полин! Та ще ж позатогід, коли їх було аж цілих дев’ять, (я рахував, єк зараз пам’єтаю), то зовсім не так було, а набагато веселіше...
Веселосте моя, де ж ти ся поділа?
Чи в море втонула, чи в гай полетіла?
– Щось довго Марусяка нема...
– Нє, я вже не годен!.. Чого ти вчіпився в того Марусяка, Ілю? Тобі шо – нас мало?! Ади, усе село тут, а ти за Марусяком гинеш, єк за дівков! Ше біду накличеш! Ти же знаєш його життє!.. Рекрут та й решта! Та де?! Довбуш в кандалах!
Ой по-під гай зелененький ходит Довбуш молоденький...
– Нє, Зенику, таки шось тут не те, шо Марусяка нема. А може на ставки подавси?
– Та ти шо, Ілю, сам?!. Та нє! А мож’! Відей, вже так допекло, що й сам... Але нє... Бо ці дні дощі лили, як з путні, та й Марусяк би сказав, якби побачив на пляжі хоч одну. Він подільчивий. Не так, як декотрі батєри... Зенику, не дмися, єк жєба на єбко, я ніц нічо не кажу... Поїхав то й поїхав до тих курвів, шо мені до того?! Чи я чисто лайдак який чи ковбок дурний? Аби лиш ти здоров був. А я переб’юси... Та й не довго постити лишилось – моя за картою їде...
Я-я-як прийшла ми ка-а-ррта!..
– Ша, Митре, співати! Чи ти не чуєш, чоловічку, що чоловік каже? Жінка за картов їде! А це значить, що – біда: спершу карта, легалізація, далі – від на жітєльство, тоді дітей забере, як твоя Вероня, а там і громадянство, і – фертик: і по жінці, і по сім’ї, і по всьому... Ти ж по собі знаєш!
– Слухай, Зенку, не лякай мене із самого ранку, бо ти не знаєш мої Півоньки... Моя жінка не така. Та й я – не Митро, аби взяв та й відпустив дітей своїх у світи! І де той Марусяк? Вже день білий, а його не видко?!.
– А шо – Митро? Чи мав їх прив’язати, чи з гармати по мамі їхній стріляти? Йой, пане отамане, лиш ви знаєте та ця корчма, що я тоді пережив! Коби не ви і не військо ваше, то не прожив би й дня! Віку собі вкоротив би враз! За те я вас, пане отамане, і шаную, і готов хоч уже за вами у бій, з ким би ви там не билися! А поки що вип’ємо за пана отамана. Віват йому!
– Віват пану отаману!
– І я вас, пане Митре, шаную, тому сю чарку п’ю до дна. Але головно за вашу мужність. І прошу: не бануйте так за тою свою, най не кажу, Веронькою і дітьми. Ви ще молодий – нових настараєте. От ми восени підем походом до Києва на Революцію і таку знайдемо вам козачку, що аж-аж..
– А раніш не можна?
– Та можна й раньше, але де?! Як по цілій Країні – порожньо, а в Києві – одні феміністки!..
– Та лишіться з тими бабами! Шо я хотів, то це про пана отамана продовжити. То дуже мудро, шо ви, пане Каправко, козацтво ширите не лиш на східні, а на західні креси Країни. Бо ж то непевний час з тим НАТО?! Одні – туди, другі – звідти! А так – хоч якийсь порядок!
– ... Я ж кажу: спершу ще нічого було: най, думаю, їдут одна-друга на рік-два... може й справді шось зароблят, а нє – то назад домів... А воно, як ви, пане-брате, знаєте, не жарти: далі рахунок пішов на пальцях: вісім, сім, тогід – п’ять. А молоді?! Не вспіло в пір’є вбратись, єк вже повіялось - єк не в Черновці, то гет за готар до мамів своїх!.. То чо дивувати, що з весни зосталася лиш стара Вергунка в селі?
– Йой, дайте мені, пане Мірчо, спокій з тою старозою! Це ж треба до такого дожити, щоб приснилося, гейби я до Вергунки у двері б’юси, і так лю-юто! Прокидаюсь: у свому ліжку, один, як палець, а все нутро аж пашит вогнем... Шляк ті трафлє з таким бля... життєм! Але, слава Йсу, що не коло Вергунки! Тому прошу, пане Мірчо, перемкніт на другий канал, бо від вашої бесіди моральної мені вже шось робиси з головов! А рука сама до келішка тягнеси. То шо – “будьмо!” чи як?
– Та

читати