Завантажити

Лук’яном Кобилицею. Я про те, що в паспорті. А в паспорті, як ви самі добре знаєте, ви, пане генерале, таки Боніфацій і ніхто інший. Отак! І цим, як ви самі розумієте, гордитися нема чого. Тому виникає питання і не одне: то нащо нам турки? Чи румуни? От скажіт на-шо, коли ви самі - Боніфацій?! А прізвище?! Що це за прізвище – Каправка? Чеське чи пшецьке?.. Ганьба і фертик!
– Прошу пана, не розкидайтеси ганьбою! А коли вже на те пішло, то маєте знати, що Австрія тут ні при чім, позаяк мої дідо під Росією були. Через нашу хату за першої світової готар, чи то пак, границя з окопами проходила. То ж так вже склалось історично і символічно, що дідо мої вийшли під Росією, а баба з моїми татом – під Австрією Але це огидне вам, пане Мірчо, прізвище не завадило ані дідови, ані бабі з татом моїми, зоставатися переконаними патріотами під кожним орлом дводзьобим!
– А хто перечить?! Хоч ви, пане отамане, й не уточнили національності вашого родинного патріотизму... та ще в такі далека і непевні часи, коли, мені здаєси, на сих теренах поспіль одні турки були... Та Бог вам суддя! Але... хіба Каправка - то прізвище для отамана козацького цілого краю?! Одна публіка і компрометація! І то ви самі добре знаєте. То нащо нам турки, питаю?!
– А от і вони! – приречено констатував Ільо. І всі побачили Марусякову тещу, що стояла внизу, навпроти корчми, обплетеної легким мереживом з лози, і їла усіх разом з тим верболозом поїдом кровожерними, як у яничарина якого, очима.
У корчмі стало тихо, але незатишно, як Сагайдачному під Хотином, коли турки були приперлися сюди триста років тому, чи пану отаману Каправці – на полігоні під час стрільбищ, якщо вони коли були чи будуть... Тож з тої деморалізації почали шукати винного, і враз знайшли, хоч і не турка, але теж доброго харцизяку, бо й справді, якого дідька той М-р-к-чтян, чи як його в біса, того корчмаря, що відколи незалежність вибороли, по тр-и-и ко-о-рчмі, братчику, в кожнім селі має, та лупить, недолупок, з козацтва останню шкуру, останній доляр забирає, зароблений жінкою гірко по тих Канадах та Італіях, а не обнесе корчму мурами завтовшки з китайську стіну, аби жодна теща не проникла, бо, як ти, чоловіче, вже скотився зі свого крем’яного Арарату та закотився на нашу рахманну У- Країну аж під самі Карпати, то вже щось роби! А нє лиш гроші лупити з християн православних!
Розправившись із Мркчтяном, морока його б ймила, товариство пре чесне перекинуло свій гнів, як вогонь, на Марусякову тещу. А Боже, чи вона зі швидкістю звуку рухається, чи що, бо ж недавно лиш з хати вийшла, а вже тут! А рот – як грамофон довоєнний:
– А щоб вас!.. А бодай вас!.. А де совість ваша?!. А ті бідні по світах гинут – ґаруют, а ви тут балюєте за їхню кріва-а-авицу!”
–Йой, матуше, і як вам не надоїст – тої самої та тої самої вже котрий рік! Та придумали би-м шос нового... – не витримує нарешті Парасчин Ільо. – Тут і без вас хоч вішайся! Вже кози сняться, а ви тої самої...
– А шляк би вас, цаписька безрогі, порозгонили жінок по світах, по Італіях та Іспанія-ах, а самі... – голосила теща Марусякова.
Революційна ситуація катастрофічно наростала в же б може й наросла, якби не встав пан Каправка та не спитав Марусякову тещу:

ДОПОКИ?
Бо й справді, допоки буде цей, перепрошую пані, “плач перламутровий”, коли вже пора лунати над нашим Гвадалквівіром сміхові бузковому? Бо уже ніц ніхто не годин терпіти та витримувати таке необдумане, навіть вороже викривлення дійсності і згущення фарб, най би був як той ковбок здеревілий! А то ж нє! Та же, як не є, ще маєш щось живого під анцугом, кептарем чи мундиром – в чім би ти не був обмундирований! А то – одні по світах порозбігались, наче їм тут пекло і неволя, а інші, перепрошую пані, руют та проклинають, наче хтось винен! А коли й винен, то режим... сам пан отаман крайового козацтва, в недалекому минулому безіменний співець повитого таємничістю Гвадалквівіру, який пані Феоктиста Хризонтівна, вона ж, перепрошую, ніжна, як мімоза, Фіалка Хризантемівна, зовсім випадково знайшла не деінде, як десь коло Іспанії, коли теж туди поїхала, і написала про своє відкриття пану Каправці в листі такого змісту:
“Високо достойний отамане і гойний Бояне пане Каправко! Хочу вам подякувати за ваші опівнічні псальми про Гвадалквівір, які ви мені співали всю нашу оксамитову революцію, ще й після неї, замість того, аби щось путнього сказати, не знаючи, що і тим і іншим направляєте на спасенну стезю. І от я тут, коло Вашого Гвадалквівіру, що не бозна-де, а в Іспанії, де я буду доглядати одного монсеньйора, бо ви не хотіли, за що вам файно дякую, що мали-сте розум не спиняти мене своїм коханням, бо я хоч світа побачу, в якім одні монсеньйори і жодного пияка чи перепудженого поета. Не маю на увазі вас особисто, бо якби ви потрафили в инчу державу чи у файні руки, то були би-сьте давно нобеліантом. Але ж ви жінок – ні на очі... Простіть за всьо хароше і не чекайте.

читати