Завантажити

Восени 1675 року турки покинули Україну й рушили за Днiстер, та з того не стало легше, бо польський король Ян Собеський задумав скористатися вiдсутнiстю їх i повернути Україну пiд владу корони, а для того вiн набрав чимале вiйсько й кинувся пустошити українськi землi ще гiрше, нiж татари. Люд, який уже 20 лiт переходив iз Правобережжя на Лiвобережжя, тепер посунув за Днiпро тисячами й десятками тисяч. Такому переселенню дуже сприяв Самойлович, який гадав, що це зменшує силу гетьмана Дорошенка.
Занепад i руїна України важким тягарем давили душу Сiрка. Все життя вiн бився за волю рiдного краю i з розпукою в серцi бачив тепер, що вся його праця не дала щастя Українi й не зрятувала Правобережжя од повної руїни. Цей занепад Вiйсько Запорозьке обмiрковувало на своїй радi разом iз ксшовим i вирiшило, що коли вже неможливо зберегти незалежнiсть, то треба хоч з'єднати обидвi частини пiд рукою одного державця, щоб позбутися розбрату помiж себе й колотнечi. З московськими воєводами було тяжкэ й нудно, а проте жили там люди, мали що їсти i множилися; на Правобережжi ж, у боротьбi з поляками, турками та росiянами майже нiхто не доживав свого вiку: всi або гинули од ворожої зброї, або кiнчали своє життя в неволi. Україна вкрай стомилася вiд нерiвних змагань i благала дати iй спокiй. Через те рада погодилася з росiйською зверхнiстю i, щоб прихилити до того Дорошенка, Iван Сiрко з полком запорожцiв восени 1675 року поїхав до гетьмана в Чигирин. Той зустрiв кошового за мiстом дуже урочисто, як отамана Вiйська Запорозького й вiдомого на весь свiт лицаря. Обидва козаки гiрко плакали над долею рiдної неньки України i завершили свою нараду тим, що Дорошенко в присутностi свого вiйська склав присягу на пiдданство росiйському царевi, й частину своїх клейнодiв, а саме - булаву й корогву, доручив Сiрковi передати Вiйську Запорозькому.
Про цю подiю Iвiн Сiрко зараз же сповiстив росiйський уряд, висловлюючи в листi надiю, що цар зустрiне Дорошенка з батькiвською ласкою i захистить Україну своїм вiйськом од усiх ворогiв: татар, туркiв та полякiв так, щоб сплюндрованi мiста й села України знову залюднилися i втiшалися своїми вольностями.
Вчинок Дорошенка й Сiрка виявляє, що обидва цi щирi оборонцi української незалежностi розумiли, що Правобережжя добралося вже до краю, бо немає вже сил воювати, i що для подальшої боротьби на якийсь час потрiбний спокiй.
Пiдданством Дорошенка росiйському царевi вони мали надiю зробити неможливими напади на Правобережну Україну Самойловича з росiйським вiйськом, та тiльки це було не на руку ставленику Москви - вiн хотiв знищити Дорошенка, щоб самому бути єдиновладним гетьманом, i через те, довiдавшись про Чигиринську подiю, вiн через посланцiв застерiг царський уряд, що та присяга не щира - то лише лукавi заходи Сiрка й Дорошенка проти нього - Самойловича.
Пiд впливом цих наклепiв Олексiй Михайлович послав Дорошенковi грамоту з вимогою, щоб той їхав у Батурин i там присягнувся перед Самойловичем i боярином Ромодановським, та на це гетьман, пам'ятаючи долю Сомка i Многогрiшного, не пристав, так що й пiдданство Дорошенка Росiї неначе й не вийшло.
На початку року 1676-го на Сiч прибули посланцi нового росiйського царя Федора Олексiйовича, щоб прийняти од запорожцiв присягу. Сiрко й Вiйсько Запорозьке присягнули, й до того ж Сiрко знову просив, щоб цар заступився за Дорошенка.
На початку ж року 1676-го турецький султан, почувши про присягу Дорошенка царевi, звелiв татарам напасти на Україну.
За часiв кошового отамана Iвана Сiрка на Запорожжi дуже добре були упорядкованi в степах бекети з "хвигурами", так що на Сiчi завжди знали про пересування татар, i Сiрко не давав їм змоги переходити запорозькi землi. Тому вороги обминали свої давнi шляхи, а рушали на Україну через Очакiв поза Бугом. Так було й цього разу: виконуючи наказ султана, татари напали на Подiлля й Волинь i почали забирати людей у неволю, та Сiрко невдовзi дiстав про те звiстку й, перейшовши з кiлькома полками запорожцiв за Буг, розгромив багато татарських загонiв, а бранцiв повизволяв.
Коло того часу польський король справдi звертався до Сiрка з пропозицiєю, щоб той згодився бути гетьманом Правобережжя пiд його рукою, та отаман вiдмовився, щоб не зчинити ще бiльшого заколоту на Українi.
Як тiльки на росiйському престолi сiв цар Федiр Олексiйович, Самойлович зараз же засипав його доносами на Дорошенка та Сiрка й почав лагодитися до походу на Чигирин. Дорошенко ж надiслав на Сiч листа, в якому з великим жалем та смутком розповiдав, до якої руїни дiйшла ненька Україна, що там, де за часiв Богдана Хмельницького пишалися заквiтчанi садками мiста й села, тепер бовванiють самi почорнiлi димарi .та виють голоднi собаки. Церкви божi, писав Дорошенко, попаленi, а де й лишилися цiлi, то стоять порожнi, бо нема кому, нема й для кого службу правити; лани позаростали будяками, й веселий край обернувся на пустку. В усьому тому, писав далi Дорошенко, винен "Сарданапал" Самойлович, що гетьманувати любить, а з пуховикiв не хоче

читати