Завантажити

вилiзти, щоб узятися за зброю та обороняти рiдну землю вiд кримських вовкiв.
Коли цього листа зачитували перед сiчовою радою, то всi запорожцi, як один, плакали; тодi ж вони одписали гетьмановi, що будуть на його боцi, бо "Попович" (Самойлович), збираючи полки на Чигирин, намислив богопротивне дiло.
Довiдавшись про постанову ради, Самойлович зараз же послав доноса царевi, а на Сiч передав листа, в якому вимагав, щоб Вiйсько Запорозьке видало йому клейноди й грамоти, якi там дiстали вiд Дорошенка, та щоб запорожцi в мiста не приходили й нiяких замiшань на Українi не чинили. Разом iз листом Самойловича на Сiч було привезено ще й послання росiйського уряду, в якому мiстилася вимога, щоб Сiрко залишив Сiч та їхав жити до сiм'ї на Харкiвщину.
Ще й не дослухавши тих листiв, запорожцi почали гукати, що нiколи клейнодiв не вiддадуть, бо це споконвiку сiчовi скарби, а Сiрка не вiдпустять до московського боярина. Пiсля ж ради Кiш написав Самойловичу, дорiкаючи за те, що робить наклепи на запорожцiв царевi; маючи багато вiйська, вiн нi Дорошенка за лихої години не рятував, нi Уманi та Ладижину проти туркiв не подав помочi. Про клейноди запорожцi повiдомляли, що з тих часiв, як козаччина почалася на Днiпрi й першi гетьмани жили за порогами, то й клейноди вiйськовi на Сiч були державцями даванi. Наприкiнцi запорожцi заявили, що гетьман даремно зве запорожцiв свавiльниками - "коли б запорожцi не вiддавали свого життя за Україну, то вже б давно серед неї татарськi кочовища завелися б; свавiльник же сам Самойлович, бо цар подарував Вiйську Запорозькому у власнiсть Переволочанський перевiз, а гетьман царську грамоту про те заховав у свою кишеню".
Доручаючи листа посланцям, Iван Сiрко сказав їм переказати боярину Ромодановському, що вiн нi до нього, нi до Харкiвщини не поїде, бо не хоче знову опинитися у Сибiру.
Як видно з листа, за часiв Сiрка Вiйсько Запорозьке не тiльки "про око" визнавало владу росiйського уряду й гетьманську особу, насправдi ж воно дотримувалося права не виконувати тих указiв, якi порушували запорозькi давнi звичаї або обмежували права козацтва.
Пiсля того, щоб прискорити кiнець пануванню Дорошенка, Самойлович зi своїми полками перебрався на правий бiк Днiпра, прямуючи на Чигирин, i туди ж iз росiйським вiйськом виступив боярин Ромодановський. Дорошенко не мав нiяких засобiв, щоб оборонятись од такої великої сили, й у вереснi 1676 року вийшов iз Чигирина у табiр Ромодановського i склав у присутностi Самойловича решту своїх клейнодiв, що не була вiддана Сiрковi.
Ранiше, нiж зробити це, Дорошенко випросив собi спокiйне життя, але лишити його на Українi здавалося незручним - гетьмана вивезли до Москви, протримали там кiлька рокiв у почесному арештi, призначили потiм воєводою до Вятки, й нарештi року 1682-го йому було подароване село Ярополче Волоколамського повiту, на Московщинi, де вiн року 1698-го помер, далеко од свого рiдного краю.
Не подавши Дорошенковi вчасно допомоги, турецький султан все-таки не хотiв зрiкатися захiдної України й восени 1676 року вислав за Днiстер своє вiйсько. Польський король хоч i вийшов йому назустрiч, та мусив незабаром замиритися, вiддати знову Подiлля, Брацлавщину, пiвденну Україну й Запорожжя, чиї землi, таким чином, юридичне перейшли пiд протекцiю султана.
Запорожцi й пiд час цього приходу туркiв i татар на Україну чинили їм усякi перешкоди. Сiрко бив їх на перевозах через рiчки, та тiльки його сила порiвняно з турками та татарами була дуже мала i не могла зарадити королевi.
Тепер на Правобережжi з'явилося два зверхники - Росiя й Туреччина. Але султан не хотiв нiчим дiлитися i намагався силою вiдвоювати Чигиринщину. На початку року 1677-го, збираючись походом на Чигирин, щоб мати на Українi гетьмана зi своєї руки, вiн звелiв вивезти iз Стамбульської в'язницi Юрася Хмельниченка й проголосити його втретє гетьманом України.
Весною Юраська доставили морем у Крим, а звiдтiля, наступаючи з турецьким та татарським вiйськом на Україну, вiн наблизився до Запорожжя й прислав на Сiч посланцiв, умовляючи через них одвойовувати Україну од полякiв i московцiв. Але запорожцi не послухали послiв Хмельниченка, i Сiрко не поїхав на побачення з Юрасем, як той вимагав. Проте тепер, коли Дорошенка на Українi вже не було, а разом iз ним була страчена й надiя на незалежнiсть, запорожцi вирiшили зовсiм не брати участi у вiйнi Туреччини з Росiєю, а обстоювати лише свої власнi права й iнтереси й перш за все просити туркiв вернути на Запорожжя тих сiчових товаришiв, якi були захопленi в Уманi та Ладижинi.
Цих своїх замiрiв Сiрко не виявляв i весною того ж року їздив за наказом царя у Батурин радитися iз Самойловичем та Ромодановським про те, як обороняти Україну од туркiв. Що було сказано на тiй радi, невiдомо, а тiльки повернувшись на Сiч, Сiрко мовив товариству такi слова:
"Цар та гетьман тiльки пiдманюють мене листами; покладатись же на них неможливо - треба самим про себе дбати!"
Ромодановський хотiв, було, для оборони Кодака поставити туди росiйську

читати