Завантажити

обводити ворогам очi й таке iнше. З народних пiсень, крiк згаданої, збереглася ще й про його жiнку Сiрчиху та синiв:

У городi Мерефi жила вдова,
Старенька жона,
Сiрчиха-Iваниха,
Вона сiм лiт пробувiла,
Сiрка Iвана в очi не видала.
Тiльки собi двох синiв мала:
Першого сина Сiрченка Петра,
Другого сина Сiрченка Романа,
Вона їх до зросту держала,
Iще од них слави-пам'ятi сподiвала,
Як став Сiрченко Петро виростати,
Став своєї неньки старенької питати:
"Мати моя, старая жоно,
Скiльки я у тебе пробуваю,
Отця свого. Сiрка Iвана, в очi не видаю;
Нехай би я мiг знати,
Де свого отця, Сiрка Iвана, шукати".

Далi дума розповiдає, що Петро Сiрченко поїхав шукати батька й, не знаючи козiцьких звичаїв, лiг безпечно бiля лiсу спочивати й був порубаний турками.
Пiсля смертi Iвана Сiрка кошовим отаманом на Сiчi був обраний Стягайло, i той, сповiщаючи гетьмана про велике горе, писав разом iз тим, що запорожцi гуляли чайками на Азовському морi й 8 серпня добули там турецького корабля, а бусурманiв на ньому повбивали i в неволю побрали. Виходить так, що той похiд на Азовське море був споряджений ще Сiрком, i це було його останньою працею.
Коли посланцi Стягайла прибули до Москви, то на допитi так сказали про Сiрка московським боярам: "Сiрко не бажав добра великому царевi найперше за те, що був засланий у Сибiр, по-друге - за гетьмана Самойловича, од котрого й Сiрку i його жiнцi та дiтям великi утиски були, а Вiйську Запорозькому образи й кривди, бо Самойлович одiбрав у Вiйська маєтностi й промисли i не пропускав на Запорожжя припасу". Далi тi посланцi ще розказали, що за якийсь час перед своєю смертю Сiрко звелiв зробити собi труну й щоночi лягав у неї, кажучи, що на одужання вже не сподiвається.

* БОРОТЬБА ЗА ПРАВА Й ВОЛЬНОСТI ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО (1681-1709 роки) *

НАСТУПНИК СIРКА

Зi смертю кошового отамана Iвана Сiрка, можна сказати, закiнчилася героїчна доба Запорожжя. Самонадiя та гонор полишає Вiйсько. Запорожцi майже зовсiм перестають втручатися у справи України i дбають тiльки про те, як би обстояти й захистити права й вольностi Вiйська Запорозького. На лихо майже двадцять рокiв Запорожжя не мало освiченого й рухливого керманича. У всiх заходах Сiчi помiтна млявiсть. Iнодi хоча й траплялися тут подiї, що нагадували давнi часи, та то вже були окремi й до того ж малi вибухи, взагалi ж серед козацтва не було нi одностайностi, нi рiшучостi.
Так тривало до року 1702-го, доки не став кошовим отаман Кость Гордiєнко. Вiн збудив Запорозьке Вiйсько й запалив серця козакiв, та було пiзно: на запорозьких землях стояли фортецi з росiйським вiйськом, а запорожцi щодо зброї й вiйськового строю опинилися далеко позаду своїх сусiдiв.
Перший пiсля Iвана Сiрка кошовий отаман Iван Стягайло був людиною зовсiм нiкчемною, не дбав про те, щоб пiд час перемир'я мiж Росiєю й Туреччиною захистити iнтереси Вiйська Запорозького, а тим часом на початку року 1681-го тi держави пiдписали Бахчисарайську угоду про мир на 20 лiт. За тими умовами правобiчна Україна мiж Бугом та Днiпром мала стати пусткою. Запорожжя ж лишилося пiд рукою царя. Пiдписуючи згоду, росiйський уряд не спитав запорожцiв про їхню думку, а кошовий Стягайло та гетьман Самойлович самi не подбали про задоволення вiйськових потреб, i запорожцям не було надане право вiльно плавати Днiпром у Прогної по сiль i в лимани по рибу, а позаяк Вiйсько Запорозьке не могло без того жити, то мiж запорожцями й татарами виникли непорозумiння.
Дiзнавшись, що росiйський уряд зовсiм знехтував Вiйсько Запорозьке, кошовий отаман Стягайло звернувся з проханням безпосередньо до хана, щоб дозволив запорожцям брати в Прогноях сiль, та той одповiв, що вiн не перешкоджає, але, як й iншим покупцям, тiльки за грошi.
Яка пiсля Бахчисарайської згоди почалася на Запорожжi скрута, видно з листа новообраного кошового отамана Трохима Волошина до гетьмана Самойловича вiд 21 липня 1681 року.
Вiн скаржиться, що турки поновлюють Кизикермен та iншi мiста на Днiпрi, не пускають жодного козака на лимани по сiль та по рибу "Через те, - пише вiн, - нам далеко вiльнiше було, коли ми билися з ворогами святого хреста, бо тодi ми дружно ходили на низ Днiпра; тепер же, пiсля замирення, Вiйсько Запорозьке опинилося неначе в неволi, одрiзане од моря".
Скрутним становищем скористався польський король Ян Собеський i почав засилати на Кiш посланцiв, пiдмовляючи запорожцiв до себе служити й заселяти спустошену Правобережну Україну. Тi заклики мали успiх, i з Запорожжя вийшло кiлькасот козакiв, а мiж ними й Семен Гурко, прозваний у куренi Палiєм, що згодом став фастiвським полковником i видатним оборонцем посполитого люду.

НАСЛIДКИ БАХЧИСАРАЙСЬКОЇ ЗГОДИ

30 квiтня року 1682-го Сiч отримала з Москви грамоту з повiдомленням про те, що на царський престол сiв Петро Олексiйович. Вiйсько Запорозьке склало йому присягу, i влiтку того ж року новообраний кошовий Василь Олексiєнко, сповiщаючи росiйський уряд через посланцiв про присягу

читати