Завантажити

товариство й запевняю вас своїм словом, що хто не буде змагатися й кине зброю, то й волосина не впаде з його голови, ба навiть заслужить вiн собi царську ласку..."
- Не вiрте собачому синовi! - казав Богуш, метнувши очима на козакiв. - Це хоче клятий зрадник, щоб нас, живих, забрати та вiддати на знущання, а собi бiльше вислужитися!
Посланцiв одпустили до Галагана, переказавши, що козаки не ймуть вiри зрадниковi.
Знову заревiли гармати з поля, а байдаки й плоти з москалями хмарою посунули з усiх бокiв до Сiчi. Галаган звелiв своїм козакам, що пiдпливали до берега, стрiляти з усiх рушниць, щоб не змогли запорожцi, як тi вийдуть на берег, бити їх нарiзно.
Над Сiччю знову схопилася пожежа, а кулi, мов бджоли, шугали над окопами й не давали козакам навiть пiдвести голови. Нарештi бомба влучила в пушкарню, пробила стелю - i вся Сiч затремтiла вiд страшенного вибуху. Менi здалося: це вже остання мить вольницi. I, справдi, незабаром увесь берег, з усiх бокiв Сiчi, був рясно вкритий московським вiйськом, яке й кинулося на окопи.
- Не занапастимо, брати, козацької слави! - гукнув Яким Богуш, кидаючись назустрiч ворогам. Та й вiн раптом упав, простромлений довгим списом галаганiвця.
Ватажка вхопило двоє з товариства, винесли з бою на майдан i поклали в затiнок пiд церквою, щоб нiхто не порушив спокою останнiх хвилин земного життя могутньої душi козака.
- Клейноди до церкви! - над силу мовив Богуш: - Може, божого дому не зачеплять!
Козаки виконали його волю й одразу ж кинулися в бiй, щоб i собi знайти таку славну смерть, як i їхнiй отаман.
Сили оборонцiв вичерпувались, як i їхня зброя. I славнi сивовусi запорожцi, мiж яких було чимало колишнiх курiнних отаманiв i полковникiв, що їх поважали люди всiєї України, один по одному падали мертвi пiд багнетами i списами москалiв.
Я не мав сили спостерiгати все те, що коїлося... Це була не сiча, не бойовище, а рiзанина... Я бачив, як Галаган, вискочивши на окопи, почав гукати запорожцям, щоб тi складали зброю, присягаючись, що нiхто їм не завдасть лиха. I, на жаль, знайшлося десяткiв зо три таких, що повiрили йому; решта ж лицарiв, збившись в окопах, захищалися, доки не полягли всi, як степова трава пiд косою.
Перемiгши козакiв, зрадник Галаган кинувся добивати поранених i бранцiв. У мене чуб настовбурчився, коли я помiтив, що поранених, з яких точилася кров, волочили за ноги на майдан i там, поставивши, замiсть колоди, кухву, стинали їм голови.
Легкодухих, що вiддали себе "на милость" Галагана, вiн живцем саджав на гострi палi й вiшав на шибеницях, якi були змайстрованi на плотах... I так пускали тих нещасних Днiпром униз, щоб усi запорожцi бачили, яка на них чекає доля.
Богуш спливав кров'ю пiд церквою, коли його загледiв й упiзнав Галаган.
- А! - скрикнув той, радiючи. - Це ти пiдбурював запорожцiв на битву!.. Тебе, голубчику, я привезу до царя живим!..
- Спiзнився, московський недоляшок!.. - стиха вiдповiв Богуш. - Я вже збираюся до iншого царя - того, що на небi! А з якими очима ти постанеш перед ним?
- Годi, годi! - заговорив я в знемозi, силкуючись одiрвати свої руки вiд надгробка. - Я не можу бiльше дивитися!
Але руки не слухались... Вони мовби прикипiли до каменя, i я ще бачив, як усi запорозькi куренi охопило полум'я i як зрадники, разом iз ворогами, скинули хрест iз сiчової церкви, а дзвони - iз дзвiницi... Як вони грабували в церквi срiбло, золото й свiчки... Як здирали з образiв золотi iз самоцвiтами ризи... Як виносили з-пiд престолу вiйськовi клейноди... I як уже наостанку пiдпалили церкву.
Я не мiг зрушити з мiсця, хоч i намагався це зробити. Тодi я почув таємний голос:
- Ти бачив сам, як це було. Пам'ятай же, що наша воля загинула не через ворогiв, а через зраду своїх... I вам, що зараз живете, не буде волi, доки не запанує помiж вас згода й братерство!
Коли вiдiрвалися мої руки вiд надгробка, я, знесилений тяжкою марою, довго не мiг пiдвестися з могили й поглянути навколо себе...
Далеко, на схiд сонця, з-за плавнi, повитої ще млою, рожевiла свiтова зоря. I вгледiвши її колiр - радостi й надiї, я мимохiть вигукнув:
- О зоре, зоре! Будь ти не тiльки вранiшнiм свiтилом, а й символом єднання й волi українського люду.

читати