Завантажити

плавнiв.
Сiч здалася мертвою. Iз сiчових гармат не стрiляли, як я згодом довiдався, вони були малi й не досягали ворожого вiйська. В окопах хоча й мiстилися запорожцi, але вони стояли нерухомо. Тiльки бiля пожежi метушилося товариство, рятуючи вiд вогню сусiднi куренi й церкву.
Не знаю, скiльки годин били гармати, бо я втратив зв'язок iз часом, i якоїсь митi менi привидiлося те, що тривало цiлi днi й тижнi.
Нарештi пальба припинилася, i я побачив, що вiд берега до Сiчi вiдплив човен. У ньому сидiв посланець од царського вiйська, український козак Сметана, який умовив сiчовикiв, щоб вони не змагались i скорилися.
Я бачив, що в Сiчi подекуди лежали козацькi трупи, ще не похованi й навiть теплi. Кров'ю позапiкалися сивi вуса й оселедцi вбитих богатирiв, а земля навколо мертвих була аж червона.
Бiля посланця незабаром здiйнявся галас, бо сiчовики, впiзнавши в ньому козака, стали вимагати, щоб за зраду скарати його на горло. Я чув, як Сметана виправдовувався тим, що його силомiць взяли на службу до ворожого вiйська, але запорожцi не зважали на те, i Богуш грiзно мовив до нього:
- Дався, легкодухий, живим у неволю i задля нiкчемного життя свого зрадив рiдному краєвi й загубив душу свою; так помри ж од наших рук у науку й на острах iншим легкодухим!
Сметана корчився навколiшки, благаючи милосердя, але сiчовики до зрадникiв нiколи не мали пощади й, пiдхопивши посланця на руки, вкинули його в швидкi хвилi Днiпра...
Потiм усе це зникло з-перед моїх очей, але я знову побачив себе на Сiчi.
Вставало червоне сонце й вигравало в Днiпрових хвилях веселим, блискучим промiнням. Iз плавнi долинали бадьорi спiви птаства, i, здавалося, все жило, як i ранiше. Але незабаром зi степу зненацька присунулося вороже вiйсько i знову почало обстрiлювати Сiч iз гармат, а тим часом iз плавнi випливло безлiч байдакiв, наповнених москалями.
За хвилину спалахнула смертельна битва. Богуш керував обороною Сiчi, перебiгаючи з одного її краю до iншого. Щоб не витрачати даремно бомб i пороху, вiн звелiв палити аж доки байдаки з московським вiйськом не наблизяться до Сiчi; коли ж переднi стали причалювати до берега, то ревнули й запорозькi гармати та затрiскотiли рушницi.
Хоча Сiч обстрiлювали з поля, та запорожцi кинулися в берег, щоб грудьми зустрiти ворога. Десяткiв зо два байдакiв були розтрощенi сiчовими гарматами, й Чортомлик iз Пiдпiльною почорнiли вiд голiв забитих москалiв, якi потопали. Тi голови то занурювалися, то знову виринали, а руки марно билися побiля них об хвилi й скидалися вгору, переборюючи смерть... Щомитi голiв i рук меншало, й невдовзi хвилi стали прозорi.
Чимало ворогiв загинуло й на байдаках од влучних запорозьких куль, не дiставшись берега; з тими ж, що встигли висадитися на Сiч, запорожцi зчепилися в шаблi.
Минуло пiвгодини в лютiй битвi. Москалi кололи запорожцiв довгими багнетами, а сiчовики, вiдсуваючи тi багнети, рубали ворогiв з одного маху. Дехто з бiйцiв, не маючи зброї в руках, або вiдкинувши її геть, билися врукопаш. Вони давили один одного пiд силки, хапали за горлянку i кусали зубами, аж доки слабiший не падав мертвим.
Серце калатало в моїх грудях, немов хотiло вирватись, i я намагався заплющити очi, щоб нiчого не бачити, але то було намарне, i я все це бачив крiзь мiцно заплющенi очi.
Москалiв було бiльше нiж запорожцiв, але вони не спромоглися гуртом пристати до берега, й сiчовики знищували їх поодинцi. За годину всю мiсцевiсть бiля окопiв заслали чорнi трупи ворожого вiйська, а мiж ними, як той мак серед чорного кураю, червонiли запорозькi жупани.
- Нашi перемогли! - вигукнув я - i схаменувся...
- Не радiй, сину! - причулося менi, мов з того свiту. - Слухай, який гомiн стоїть у степу! То йде полковник Вiйська Запорозького Гнат Галаган. Тiльки не на помiч своїм братам, а щоб добивати їх. Будь вiн проклятий навiки за те, що зрадив Українi за нещасне панство й подарунки! I двiчi проклятий, що змусив чимало синiв рiдної землi пристати до свого зрадливого вiйська й пiти проти братiв своїх! Не скоро спокутує грiх свiй i Омельник, що породив зрадника, який продав кров своїх братiв i волю безталанної неньки нашої України за те, щоб стати самому полковником московського охочекомонного вiйська!
I знову я бачу, як хмарою облягає вороже вiйсько Сiч. Галаган зi своїми охочекомонними козаками рубав у плавнях лiси i в'язав плоти. З Кайдакiв, Кам'яного Затону й навiть iз Самари гнали сюди байдаки. Незабаром увесь Чортомлик i Пiдпiльна вкрилися човнами i плотами так, що не видко було й води, й здавалося, що невдовзi з поля на Сiч можна буде переходити пiшки.
Знову засмутилася Сiч. Пiсля двох штурмiв, товариства ще поменшало i, порiвняно з ворожим вiйськом, запорожцiв залишилася жменька.
Богуш, а за ним i все товариство, вiдчуваючи неминучу загибель, iшли до церкви й спокутували в ченця свої грiхи.
Я помiтив, як прибули на Сiч Галагановi посланцi й навiть розчув слова зачитаного листа: "Я сам, - писав Галаган, - жив iз вами в однiм куренi, люблю Сiч i

читати