Завантажити

у байдацi, почали громадити й гнати човна вгору. За хвилину обидва канати напружилися, - й порон помалу рушив проти води.
З обох бокiв у нас були величезнi скелi-гори, що їх учора дiд Харько назвав одну Середньою, а другу - Дурною; на їхнiх шпилях весело вигравало сонце своїм ранковим рожевим промiнням. Я глянув на ту скелю, де був учора, й на осяяний престол Сагайдачного, й менi дуже закортiло ще раз побувати там, посидiти на тому "Лiжковi" та оглянути звiдти околицi. Але Харько мовби вiдгадав мою думку.
- Отепер, паничу, - сказав вiн до мене, - то я й сам не пустив би вас на скелю, бо саме жовтобрюхи повилазили на сонечко грiтися.
- А жовтобрюх як укусить, то вмреш? - спитав мiй брат.
- Нi, може, й не вмреш... бо в них немає в ротi такої отрути, як у гадюки, але вони кусаються зубами гiрше за собаку, й пораза, коли вiн її завдасть, дуже трудно гоїться...
Важкий, незграбний порон тим часом потроху посувався вгору, скелi Сагайдачного лишилися внизу й почали ховатися за лiсом, який гущавиною вкривав увесь схiдний берег. Лоцмани, що йшли берегом, то заходили в самiсiньку воду, перебродячи затоки, то пiднiмалися на берег i лiзли на скелi там, де вони звисали над самою бистриною Днiпра. Довкола панувала тиша, й рiчка неначе радiла, що позбулася кальної, огидної криги, й свiтилася на сонцi своїми блакитними, прозорими хвилями. Вiд усього, що було навкруги, вiяло супокоєм i пестощами. Здавалося, що в сяйвi ранку все умлiвало й мовчки прислухалося до пiсень вiльного пташиного кохання, яке повiтрям розносилося понад Днiпром.
Щодалi, то скелi Кiчкасу ставали все ближче й, нарештi, годин через двi лоцмани пiдтягали порона до того мiсця, де ми мали причалити ще вяора увечерi. Звiдсiль починався шлях на Олександрiвськ, i ми мусили залишати порон. Наш кучер, замiсть четверика коней, запрiг тiльки трьох, четвертого ж, буланого, вiн не зважився брати, бо в нього спухла нога...
Ми щиро попрощалися з Харьком, як iз рiдним, i виїхали з порону.
Пiсля незабутньої першої подорожi менi не випадало їздити повз Кiчкас, аж поки через три роки мене самого повезли до Катеринослава вiддавати в гiмназiю. Тут на Кiчкаському перевозi я знову побачив Харька, що стояв на стернi порона з люлькою в зубах, як стояв i вперше. Пiдручний Микола став уже парубiйком i добре допомагав старому кермувати пороном.
Я дуже зрадiв Харьковi й почав розпитувати його про полозiв.
- Дуже їх зменшується, - мовив Харько. - Людей бiльшає, i вони винищують полозiв... Та й добре роблять. Навiщо така погань на свiтi?
- Ну, а все ж таки вони ще є?
- Аякже. От позавчора нiмець у Сагайдачному ночував, то полоз його собаку задавив, а господар ледве врятувався...
- Що ж, вiн не мав рушницi?
- Як не мав? Адже вiн на полювання ходив. Не влучив гаразд. Полоза тiльки й уб'єш, як у голову поцiлиш, а як у тiло, то що йому та кулька чи дрiб зробить?
Почавши вчитися в Катеринославi, я щороку по кiлька разiв їздив повз Кiчкас i добре знав перевiз. Знав навiть, до якого камiння гнатиме Харько порона вгору, проти води, де i як його поверне й пустить упоперек рiчки й до якого мiсця нас понесе хвиля, але Сагайдачне, Хортицю й усi скелi побiля них я бачив лише здалеку, побувати ж удруге у Сагайдачному менi довелося вже в 1870 роцi.

ДРУГА ПОДОРОЖ

Ще рокiв iз семи був у мене щирий приятель Семен. Грунти наших батькiв лежали майже межа в межу, й батьки, гостюючи один в одного, брали i нас iз собою, так що ми iз Семеном добре побраталися, а вступивши одночасно в гiмназiю, ми й у Катеринославi мешкали на однiй квартирi й укупi читали книжки.
У першi роки бiля мене не було такої людини, щоб пораяла менi прочитати iсторiю моєї батькiвщини - України, та дiзнатися, хто я сам; у гiмназiї, звичайно, навiть не натякали про це, i я, разом iз Семеном, найбiльше читав оповiдання Майн Рiда та Фенiмора Купера; в хатi батькiв теж не було нiчого, щоб надало менi нацiональної свiдомостi. Навпаки, розмовляти в присутностi батькiв "по-мужичому", себто по-українському, менi суворо забороняли, мати ж, кажучи що-небудь про селян, не тiльки з презирством називала їх хохлами, а ще й неодмiнно до слова "хохол" додавала термiн - "проклятий". Але вiдокремити мене вiд селян-українцiв у оселi батька було неможливо й московська мова сходила в мене з уст лише до тої хвилини, доки я не вибiгав за ганок нашого будинку, бо за цим кордоном уже починалася Україна й жодного московського слова там не вимовляли.
Отож, усi дитячi лiта я пробув бiля селян, часто бiгав до їхнiх хат, знав їхнє життя i злиднi, розумiв i любив правдиву й лагiдну душу селян, й хоча вони були поспiль нацiональне несвiдомi, але деякi пiснi й оповiдання, разом iз таємницею, що оповивала запорожця дiда Охрiма, й iз словами лоцмана Харька уже трохи збудили в менi цiкавiсть до iсторiї Запорожжя й України.
На третiй рiк мого пробування в Катеринославi мене й Семена, на наше щастя, поставили на квартирi в нiмця. То була культурна людина, яка мала за обов'язок знати iсторiю того народу, на

читати