Завантажити

бiйтеся нiчого; лiзьте прямо на скелю, i нi жовтобрюх, нi полоз вас не зачепить...
- Чому ж це так? - здивувалися ми.
- Бо вони таке слово знають. Їхнiй батько запорожцем були, так навчили їх усяку гадину замовляти. Вони всi, запорожцi, були характерники.
- Це i я чув, - сказав брат, - бо дiд Охрiм, запорожець, що у нас доживав вiку, теж, казали люди, характерник.
- Дурний ти, Миколо... - обiзвався старий Харько. - Дурний - аж крутишся... Якi там характерники? Як чоловiк iз розумом та неабиякою вдачею, то люди й мають його за характерника. Повигадували навiть таке, нiби запорожцi, як у кого на вiйнi басурмен палить, так той кулю рукою ловить та в нього навкида влучає. Все то вигадки, i ти дiтям паморокiв не забивай. Розумнi були запорожцi, досвiдченi в усьому, духом та волею дужi, от i досягали того, чого нам зась. Та й тiльки!.. Ви, паничi, - звернувся вiн до нас. - Якщо справдi хочете на скелю, то лiзьте безпечно, бо сонце вже сiло, й усi жовтобрюхи поховалися у щiлинах на всю нiч. Полози ж у цiй, Середнiй, скелi не живуть, а ховаються по тих скелях, де є печери, або великi розщiлини, найбiльше по той бiк лiсу у скелюватих видолинках. А то ходiмте разом; я подивлюся зi скелi, чи догадався Свирид вирядити дуба на помiч нам.
Трохи заспокоєнi мати довiрили нас старому Харьковi, й ми з братом, радiючи, побiгли берегом до скелi, а далi Харько взяв мене за руку й пособляв пiднiматися на гору, показуючи куди й на який камiнь зручнiше ставати ногою.
Зiйшли ми на самiсiнький верх скелi. Тут Харько пiдняв мене вiд землi й посадив на якийсь рiвненький, довгий камiнь.
- Отепер посидьте тут, - сказав дiд, - де сидiв сам гетьман Сагайдачний.
- Це той самий Сагайдачний, - спитав брат, - що про нього спiвають?
- Той самий. Вiн ще за давнiх часiв був козацьким запорозьким гетьманом. I тут на Хортицi фортецi будував, а звiдси, з цього каменя, що його люди "Лiжком" звуть (а вiн у нього справдi був, як у царицi престол), то тут вiн i милувався фортецями й краєвидами...
Перед очима на Днiпрi коїлося щось неймовiрне. За переднiм крижаним полем, що вже покололося й пiшло по обидва боки Хортицi, сунулося друге, неначе ще бiльше, а слiдом - уже третє; далi ж угору все було бiле вiд криги. Як тiльки лiд поповз на скелi, що стримiли перед островом, й зупинився, мовби вагаючись, у яку протоку Днiпра йому повертати: на нього набiгло друге поле i всiм своїм тягарем причавило його.
Мов отара сивих овець, полiзли крижанi скалки та грудки снiгу на каменi, пiднiмаючись на кiлька сажнiв угору й зi стогоном падали звiдти вниз, назустрiч новим крижинам, що пiд натиском заднiх повзли вгору. Шум i шерех стояв у повiтрi... А згори Днiпра вiд Кiчкасу все насувалися великi крижанi поля, надавлюючи на переднє й потопляючи його своєю вагою. Нарештi почулися вибухи. Крижане поле роздвоїлося й попливло обабiч Хортицi, а одна половина навiть так повернулася, що зачепила краєм Дурну скелю й наробила у Прорiзi чимало гармидеру.
Згодом лiд просунувся нижче Сагайдачного, й Днiпро знову засинiв. Тiльки на скелях та берегами стояла широка смуга бiлої криги. Але доки Славутич спромiгся скинути тут iз себе набридле, кальне покривало, згори знову пiдступило льодове поле.
- Рушила вся крига з Вовчого Горла, - обiзвався Харько. - Тепер нам дозавтра нема чого й гадати пробитися назад до Кiчкасу.
- От i добре! - скрикнув брат. - Ми тут ночуватимемо з вами, як ночували запорожцi, пiд вiльним небом. А ви нам розкажiть, про полозiв, що ними нас ще змалку лякають.
- Полоз - то великий гад, змiй...
- Це той, - спитав я, - що лiтає? Менi нянька розказувала, що змiй прилiтав навiть до царя та й украв у нього царiвну...
- Ну, то тiльки в казках таке розказують... Де таки змiя до царя допустять?
- Так вiн же через димар... через комiн прилiтає... - запевняв я Харька.
- Не вiрте. Хiба ж таки царевi не поставили б такого комена, щоб вiн зачинявся. Кажуть, правда, люди, нiби є такi змiї, що лiтають. Ось тут, вище Кiчкасу, iснує велика печера, вона Школою зветься, то там, подейкують, живе, але я власне нiколи того змiя не бачив та й батько мiй оповiдали, що не бачили i що, може, про них люди брешуть...
- А полозiв бачили?
- Полозiв не тiльки бачив, а й убивав...
- Якi ж вони?
- А от як не дуже стара верба завтовшки та через велику хату завдовжки.
- Вiн їсть людей? - злякано спитав я.
- Їсти не їсть, а давить. Обiв'ється навколо людини та й душить, доки й дух iз неї. Та не тiльки людей, а навiть волiв i коней...
- А не їсть?
- Не може проковтнути. От ягнят i зайцiв поволi ковтає: так у себе й утягне. Пташину також - яку спiймає... Ось тут берегами - диких качок, гусей тощо...
- Так iз пiр'ям i ковтає?
- Так, iз пiр'ям. Я одного через те й убив без рушницi, прямо ломакою. Побачив, що вiн потяг собi в пащу, головою вперед, гуску, та ще не вспiв проковтнути, от я й до нього та кийком по головi. Вiн хотiв ту гуску виригнути, так пiр'я в горлянцi йому напружується i не дає птицю викинути. Я його

читати