Завантажити

землi якого жив, i через те в його шафi з книжками я випадково знайшов аж двi iсторiї Малоросiї - Маркевича та Бантиша-Каменського. Завдяки цьому випадку я в 12 рокiв знав уже, що малороси - окремий народ, а Україна - поневолений край, спершу поляками, а далi московщиною. Я вже захоплювався славою козацьких повстань i запорозьких походiв, але я ще не прилучав себе до малоросiв i не почував, що слава України - то моя слава. Через це я хоч i цiкавився життям i вчинками запорожцiв, але все-таки мене бiльше захоплювали пригоди з життя героїв Майн Рiда.
Одного разу, пiд впливом романiв того письменника, ми з Семеном надумали їхати до Америки й уже змовлялися про те, як це зробити i де добути грошей на подорож, коли зненацька менi запала в голову iнша думка.
- Чого нам їхати, Семене, до Америки, - сказав я, - залишати батькiв i нечесно добувати грошi, коли я знаю поблизу Олександрiвська таке мiсце, де водиться той самий "боа констрiктор" чи удав, як i в Америцi, такi вовки й вепрi?
Я розповiв Семеновi про Сагайдачне й про те страхiття, про яке чув од Харька, i мiй приятель, хоч i дуже шкодував, що в цьому урочищi ми не знайдемо дикунiв, з яких можна знiмати скальпи, та все-таки погодився зi мною, що, замiсть Америки, можна ранiше поїхати на полювання в Сагайдачне.
Доки настали вакацiї, ми добре обмiркували цю справу й, прибувши до батькiв, за кiлька день почали лагодитись у дорогу. Ми впросилися погостювати в Олександрiвськ, до моєї хрещеної матерi, а Семен, до того ж, випросив у батька дозволу взяти нам двi рушницi, щоб пiти в плавнi й там настрiляти диких качок.
Стрiляти з рушницi мене навчив Семенiв батько, коли менi було ще десять лiт, але я з цiєю своєю наукою мусив пильно ховатися вiд матерi, бо вона нiзащо не хотiла дозволити менi навiть близько пiдходити до зброї.
Озброїтися нам було неважко, бо й мiй батько мали зброю ще з часiв своєї вiйськової служби на Кавказi та й у Семенового батька вся стiна бiля лiжка була обвiшана рушницями... Треба було, кажу, тiльки ховатися вiд моєї матерi.
Усякими хитрощами через кiлька днiв ми опинилися в Олександрiвську й, погостювавши трохи в хрещеної, оголосили їй, що наступного дня удосвiта ми йдемо полювати на цiлий день, а може, ще й на нiч. Хрещена не хотiла нас пускати, але ми рiшуче сказали, що пiдемо й самi, бо на те нам i рушницi батьки дали, щоб з них стрiляли. Тодi впевнившись, що нiчого не вдiє, вона напхала нашi мисливськi торби харчами, поблагословила в дорогу й наказала берегтися, щоб не здибати десь вепра.
Уставши, тiльки-но почало свiтати, ми з Семеном рушили з двору. За плечима в нас висiли рушницi, в халявах чобiт, одягнених поверх штанiв, стримiли кинджали; через друге плече - торби, порохiвницi та iншi речi, потрiбнi для полювання; у торбах, опрiч харчiв, мiстилися ще й подарунки Харьковi, а саме: пачка добротного тютюну з батькового запасу та пляшка горiлки.
Олександрiвськ у тi роки був ще зовсiм нiкчемним мiстом i тулився понад рiчкою Московкою трьома недовгими вулицями. Будинки в ньому мало чим вiдрiзнялися вiд сiльських хат i майже всi вони без винятку були пiд солом'яною стрiхою.
Бадьоро стукаючи чобiтьми пiд подихом вранiшньої прохолоди, ми хутко лишили останнi тини мiста й попрямували повз велику, покинуту фортецю. Я знав з iсторiї, що їй уже дев'яносто дев'ять лiт, бо вона будувалася 1771 року, коли цариця Катерина намислила собi зруйнувати Сiч. Запорожцям казали, нiби та фортеця проти татарiв, насправдi ж її зводили на випадок змагання запорожцiв.
Шлях до Кiчкасу був для нас добре вiдомий, i, поминувши фортецю, ми за пiвгодини пiднялися на велику гору, простуючи повз село Нешкребiвку, або Вознесенське, а ще через годину побачили з гори блискучу блакитну смугу Днiпра. Наближаючись до нього, ми уздрiли згори, як порон, перевiзши на цей бiк двi валки чумакiв, вертався за рештою на протилежний берег.
Доводилося чекати, й ми пiшли до хати, що стояла праворуч вiд перевозу, притулена до скель, щоб там спитати молока та поснiдати.
У хатi нас зустрiв рудий жид Лейзер i досить чепурна його дружина Ревекка, яка вiдразу нам принесла молока: Лейба ж прислуговував чумакам, бо їх аж восьмеро сидiло в хатi довкола столу й снiдало.
Коли поївши ми виходили з хати повз чумакiв, один iз них, посмiхнувшись, спитав:
- Куди ж це ви, паничi, так озброїлися?
- У Сагайдачне! - одповiв я гордовито. - Їдемо полювати на полозiв.
Помiж чумаками пiшов регiт.
- Добрий снiданок буде з вас полозовi! - смiявся той, що перший зачепив нас.
- Як на полозiв, паничi, йти, - реготав другий, - то треба було вам одягати штани з матнею, а не такi вузенькi!
Зрозумiвши, що чумаки глузують з нас через те, що ми паничi й по-панському вбранi, ми мовчки вийшли з хати. Це було якраз вчасно, бо порон вертався на сей бiк.
Угледiвши ще здалеку, що на стернi, як i завжди, Харько, я зрадiв i, подавши йому гостинцi, раптом приступився до нього з проханням, щоб дозволив нам човном поїхати в Сагайдачне.
Харько не зразу вiдповiв на

читати