Завантажити

тут гаяти час! - мовив наш наставник Харько. - Ходiмте до нашого коша юшку їсти з того казанка, де лишився дрiб панича Семена...
Ми вернулися на берег до човна, i я, скинувши iз себе мокре вбрання, порозвiшував його сушитися на лозi. Менi чомусь не хотiлося їсти: я їв дуже мало й почував себе якимось кволим.
До вечора ще лишилося чимало часу, але ми iз Семеном уже не мали охоти полювати. Нас не принаджувало й те, що з недалекої днiпровської плавнi до Сагайдачного прилетiла велика зграя бiлих, дзьобатих баб. Вони сiли нижче Дурної скелi на камiннi, що заборою простягалося по мiлкiй водi, вiд скелi до берега, i стали ловити маленьку, а часом i середню рибу, ковтаючи її так легко, як ми iз Семеном вареники. Я навiть не пiдiйшов до забори, щоб роздивитися цих дивовижних, незграбних птахiв, бо мене почала трусити пропасниця; i тiльки-но моя одежа просохла, я попросив Харька, щоб їхати до Кiчкасу.
Сiвши на гребку, я спершу не мав сили пiдняти весло, але небавом, гребучи супроти води, зiгрiвся, а доки дiсталися до мiсця, то й упарився - i пропасниця покинула мене.
Так i скiнчилася моя друга подорож у Сагайдачне. Ми iз Семеном якось соромилися згадувати про неї, а про Америку та героїв Майн Рiда звiдтодi забули й думати.

НА РУЇНАХ СIЧI

З юнацьких лiт мене цiкавило, чому це люди нiяк не впорядкуються, щоб усi однаково добре жили й усiм було вiльно, як от у наших запорожцiв, що не мали нi панiв, нi мужикiв, нi старцiв, нi дукiв. Загадкою здавалося менi и те, що вибiрна запорозька старшина могла керувати завзятими, волелюбними й запеклими козаками, хоча й сама бутнiсть її на урядових посадах цiлком залежала вiд волi сiчового товариства; нашi ж сучаснi урядовцi не здатнi забезпечити спокiй серед громадянства та здобути його прихильнiсть, бодай i мають необмежену владу и повну незалежнiсть од тих, ким керують.
Мов неприкаяний, тинявся я щолiта по запорозьких степах, їздив на руїни Запорозьких Сiчей, перепливав iз нестримною хвилею Днiпровi пороги, мрiяв на скелях Сагайдачного й Хортицi, плавав протоками й лиманами Великого Лугу, лазив попiд кручами Микитиного Рогу й Капулiвки, схилявся над могилами славних лицарiв, марно сподiваючись знайти десь вiдповiдь на свої питання, або хоча б почути правдиве слово про те, як загинула остання вiльна українська громада.
Якось улiтку, надвечiр, знову прибув я до Капулiвки, де була Запорозька Сiч за славного кошового Iвана Сiрка, i, спинившись у хатi знайомого вже чоловiка, негайно пiшов у берег Чортомлика. Мале хлоп'я охоче перевезло мене каюком на руїни Сiчi, i я подався по ямах i кучугурах, що позоставалися замiсть церкви, сiчових куренiв i пушкарнi. Iти було недалеко... Днiпро змив бiльше половини Сiчi. Нiщо тут не нагадувало про минулу славу цього краю й про великi битви тих, що жили тут же, обороняючи свою волю, полягли трупом. Чарiвний краєвид степу й Чортомлицької плавнi не тiшив мене, i в моєму серцi стало так сумно, як на тих руїнах, де я ходив.
Сутенiло. Я вернувся до слободи, але в хатi було душно, i я пiшов за село, на город земляка Мазая, щоб поклонитися могилi-домовинi славного запорозького орла кошового Сiрка.
На землю спускався морок, який з кожною миттю дужче сповивав i Великий Луг, що розiслався на схiд сонця до самiсiнького небокраю, i хати потомлених працею довгого лiтнього дня хлiборобiв... Тiльки Чортомлик та Днiпро зi своїми протоками, Павлюком i Пiдпiльною, ще виблискували... Але й вони, нарештi, почорнiли, й у їхнiй водi променилося лише сяйво яскравих зiрок.
Я довго сидiв iз журбою та згадкою про минулу волю Запорозької громади, мiркуючи собi, що коли б вона була й досi, то мали б ми в кого повчитися громадської справи й вiльного життя... Думки мої непомiтно полинули в страшнi часи руйнування того орлиного гнiзда, де я перебував.
Давно вже все навкруг мене заснуло, i скрiзь стояла непорушна тиша. На мерехтливi зiрки поволi насунулися хмари, i все довкола сховалось у пiтьмi. Не видно було не те, що жодної хати, а навiть самого надгробка на Сiрковiй могилi.
Нудьга давила менi серце. Я не вiдчував, скiльки пробув на могилi, й схаменувся тiльки тодi, коли з-пiд землi пролунав пригнiчений таємничий голос: "Ти знову, сине, на моїй могилi? Ти хочеш знати правду про останнi часи моєї славної Сiчi?"
Я зрозумiв, що це голос Iвана Сiрка, й радiсно вiдповiв:
- Хочу, славний батьку! Хочу...
"Так вiзьмися руками за мiй надгробок... - обiзвався той же голос, - i тут вiдразу все побачиш i почуєш..."
Я схопився за надгробок - i за пiвхвилини десь iздалеку немов би прочув дзвiн. Я прислухався... Але дзвiн не був схожий на церковний... Вiн бринiв не так гучно й наче дратував слух.
Невдовзi з боку сiчових руїн зчинився великий гомiн, i тодi я зрозумiв, що то довбиш у Сiчi бив у клепало, скликаючи запорожцiв на раду. Я залишив могилу, приглядаючись, щоб вийти з городу Мазая на вулицю, але я не бачив нi хат, нi тинiв, наче навкруг мене було не село, а степ.
Тим часом дзвiн замовк, але гомiн дедалi дужчав. Iдучи в той

читати