Завантажити

тiєю стежкою, на якiй, пiдiймаючись угору, ми похилили та столочили траву.
Хвилин iз десять простували, радiсно розмовляючи. Крiзь дерева можна було бачити вже й Середню скелю. I тут Семен злякано обернувся назад i сiпнув мене за рукав:
- Дивись, що воно за стовп?..
Я озирнувся, i справдi: крокiв за сто вiд нас стояв стовп, або високий пень.
- Мабуть, то дерево так обгорiло, - сказав я, - що тiльки пень лишився. Вiн весь обвуглився й блищить... Та як ми його не помiтили ранiше?.. Тепер вiн був за якихось 20 - 30 крокiв од нас!
- Семене! - тiльки й устиг я скрикнути, вжахнувшись, а далi в мене язик немов задерев'янiв, бо я розгледiв, що той стовп має на версi гадючу голову - довгу, вузьку й огидливу й що та мара насувається на нас i дивиться таким поглядом, що його не забути до смертi. Чуб у мене пiдвiвся дибом, а серце немов спинилося в останньому ударi.
Не пам'ятаю, як те сталося, а тiльки моя рушниця вистрiлила - i я кинувся навтiки. Бiг мов навiжений, нiчого не тямлячи й нiчого не бачачи; на березi я ледве не збив iз нiг дiда Харька. I, в чому був, шубовснув у Днiпро.
Холодна вода трохи вернула мене до пам'ятi, i я, щоб не втопитися, схопився за човен. Цiєї ж митi з гущавини вискочив i Семен; випаливши навмання з рушницi, вiн влучив дробом у казанок iз кулiшем i в дiдовi чоботи.
- Чого ви, навiженнi! - гукнув Харько. - Схаменiться!
Але зуби в мене цокотiли, а язик задубiв, i я не змiг нi слова мовити; Семен же, вскочивши в човен, схопився за весла й намагався його вiдiпхнути вiд берега, хоч той i був прив'язаний.
- Ага! - сказав тодi Харько, беручи до рук сокиру. - Мабуть, бачили полоза... Давайте сюди рушницю...
Вiн узяв Семенову рушницю й, поклавши бiля себе сокиру, став насипати в ствол дробу й пороху, потiм обернувся до мене:
- Вилазьте, паничу, з води - досить уже сорому набрався...
Це глузування Харька i його могутня постать вiдразу вернули мене до притомностi. Я вибрiв iз Днiпра i, залiзши в човен, вихопив з-за халяви кинджал.
- Вiн сюди не пiде... - сказав Харько, кладучи пiстона на курок. - А ваша рушниця де, паничу? - спитався вiн у мене...
Почуття сорому охопило всю мою iстоту. Нерви мої не витримали, i я сховав свого кинджала в пiхви, сiв у човнi на лаву й, затуливши обличчя руками, почав ридати.
- Отакого ще не було! - примовляв Харько. - Та ви що дiвчина, чи що?
- Як я покажуся на очi Семеновому батьковi? - вихопилося в мене крiзь сльози. - Що я скажу, загубивши чужу рушницю?.. Та ще й як? З переляку!..
- Ну, нема чого побиватись, - пожалiв мене Харько. - Ми зараз пiдемо i її знайдемо.
- Отже, Семен не такий боягуз, - невгавав я. - Вiн не покинув своєї рушницi!
- Ну, хто його знає, - засмiявся наш дiд, - що воно краще: чи покинути рушницю, вистрiливши у ворога, чи тiкати з нею свiт за очi та стрiляти у своїх... Ач, як чоботи понiвечив...
- Добре, що онучi товстi, а то б i поранив, - i Харько нахилився, розглядаючи побитi халяви.
- Вибачте, дiду, - мовив Семен i, як i я, вдарився у сльози.
Серце старого лоцмана пом'якшало, i вiн став заспокоювати нас:
- Ну, нiчого, паничi... Адже ви ще сливе дiти, а дiждете своїх лiт, то, може, з вас люди будуть... Ходiмте разом шукати рушницю...
Я ще весь тремтiв з остраху; щоб приховати свою легкодухiсть, я, здається, тодi охоче пiшов би й на смертну кару. Пiсля деякого вагання згодився вернутися до лiсу й Семен.
Харько заклав за пояс сокиру й узяв у Семена рушницю. Я крокував, оголивши кинджала, а мiй приятель прихопив iз собою весло. Тримаючись протоптаної стежки, ми за якихось 150 - 200 метрiв од берега побачили мою рушницю. Вона не лежала, а стояла прикладом догори: мабуть, коли я втiкав, то вона вирвалась iз рук та й заплуталась у ряснiй i високiй травi.
Ми дiйшли аж до того мiсця, де, як менi здалося, ми, було, розпiзнали полоза, i Харько за кiлька крокiв подав нам знак рукою, щоб стали. Ми занiмiли - анi руш.
- Ось... - сказав старий лоцман, ступивши вперед. - Тут полоз чомусь бився й корчився... Бачите, як потолочена трава? Це вiн хвостом так... Чи не поранили ви його ненароком? - Харько довго придивлявся й прогортав долонями полеглу траву. - Так i є... Бо знати краплi кровi... Зараз полоз, напевне, десь у своєму кублi...
Ми рушили впоперек лiсу нашою стежкою i невдовзi вийшли до скель. Тут на камiннi й ми iз Семеном уже розгледiли червонi краплi й цiлi смужки. За цими слiдами ми дiстались до однiєї з печер, у яку ми жбурляли камiння.
- Полоз рiдко вилазить на свiт, - сказав Харько, - Тiльки тодi, як уже хоче їсти; а коли що знайде й проковтне, то знову ховається i лежить у печерi днiв шiсть, або й бiльше, аж доки знову зголоднiє...
Я був дуже задоволений iз того, що поранив полоза. Менi навiть здавалося, що я не з переляку це зробив, а що я таки й справдi влучно стрiляю...
"Це ж не те, що якогось-там зайця поранити чи вбити, - думав я. - А може, ще полоз i здохне вiд завданої рани, то можна гадати, що я його-таки застрелив..."
- Ну, нема нам чого

читати