Завантажити

правої руки.
Причаливши нижче Середньої скелi, лоцман почав лагодити вогнище, щоб варити кулiш iз рибою. Лози в березi росло чимало; з трьох гiлок ураз спорудили таганок, i незабаром над вогнем повiсили казанок iз водою, а Харько заходився чистити рибу.
Допомiгши дiдовi, ми iз Семеном лишили свою здобич у човнi, а самi пiшли на Середню скелю з тим, щоб оглянути звiдти все Сагайдачне з лiсом, аби не заблукати там.
Тiльки-но ми пiдiйшли до скелi й стали пiднiматися вгору, як побiля нас засичали й полiзли до щiлин жовтобрюхи. Але ми вже не мали нiякої охоти з ними битися, та й палиць, придатних для бою, пiд рукою не було, й ми тiльки розганяли їх, щоб часом не наступити ногою на гадину.
Середня скеля спадиста з пiвдня, сторчова з пiвночi й крутобока зi сходу й заходу. Ми легко зiйшли вгору й незабаром опинилися на шпилi. Тут я вiдразу впiзнав престол - "Лiжко" Сагайдачного, й ми стали його оглядати. Той престол мiстився на суцiльнiй, окремiй скелi; в нiй було видовбане сидiння, таке широке, що на ньому, мов на софi, можна було лягти й простягтися; по боках лишилося незаймане камiння, так що з нього вийшли добрi поручнi; з тилу скелi була висока спина, як у канапи; замiсть нiжок пiд лiжком стояли невiдокремленi вiд скелi каменi; пiд серединою престолу зяяла широка дiрка, в яку залюбки могла пролiзти доросла людина.
Оглянувши гору, ми спустилися вниз i, проходячи недалеко вiд Харька, гукнули до нього:
- Прощайте, дiду! Йдемо шукати полозiв...
Харько пiдвiв голову й обiзвався суворо:
- Слухайте, паничi! Ви тут не жартуйте; хоч вам i годиться бути козаками, а все-таки ви малi, то краще нiкуди не ходiть; ну, коли доведеться здибати полоза, так не дивiться йому у вiчi, мерщiй тiкайте, бо вiд його погляду занiмiєте i скам'янiєте, як i всяка тварюка - i тодi вже не буде нiякого порятунку...
Менi стало моторошно; де й подiвся мiй бадьорий настрiй! Мабуть, те ж почував i Семен, бо зайшовши у високу траву, що сягала нам до шиї, а iнодi була й вище голови, вiн почав топтатися на одному мiсцi.
Ми озирнулися назад. Днiпро з нашим човном i дiд Харько бiля таганка вже сховалися за берегом, але Середню скелю ще добре було видно помiж деревами. Виходило, що ми стояли поблизу. Це надало нам смiливостi, й ми, продираючись серед трав, попростували в бiк скелястого видолинку, який побачили ще згори. Трава росла густа й тверда, мов очерет. Вона чiплялася за рушницi, плутала нам ноги й била по очах. Побачити, куди ступаєш, було неможливо, й щохвилини треба було боятися, щоб не зустрiтися iз жовтобрюхом, а то й iз самим полозом. Степовики з народження, ми iз Семеном нiколи не ходили до лiсу й незвичайна лiсова тиша смутком впала нам на душу, i той сум ще посилився, бо одвiчнi дуби Сагайдачного так рясно заступили своїм вiттям небо, що в лiсi панувала напiвтемрява, неначе пiсля заходу сонця.
Щоб будь-якої митi бути напоготовi стати на бiй iз гадами, ми скинули рушницi з плiч i тримали їх напереваги поперед себе, а кинджали, дiставши з-за халяви, засунули за пояси - i так мовчки, з якимось тягарем на серцi ступали вперед, прислухаючись до шелесту трав та ударiв свого живчика.
Аж ось, бiля нас, щось захропло i зi свистом позiхнуло. Ми занiмiли на мiсцi й схопилися за рушницi. За якусь мить у травi почувся шелест, i вона загойдалася смужкою довкола. Очевидно, те страховисько, яке сховалося вiд нас, утiкало геть iз нашого шляху! Вiд серця одлягло. Знову щось захропло - i ми здогадалися: побiгла сполохана дика свиня.
Доки ми радилися, чи варто стрiляти навмання, не бачачи звiра за травою, вiн уже був далеко, й даремно було витрачати набої. Заспокоївшись од несподiванки, ми попрямували впоперек лiсу. Вiн видався таким нешироким, що за хвилин п'ятнадцять ми вже побачили скелi. Трава стала нижча, а дуби рiдшi - i ми додали ходи... Хотiлося швидше дiстатись до скель i переконатися, чи там водяться полози...
Нарештi лiс закiнчився. Над нами свiтило сонце. Перед очима височiли скелi. Настала вирiшальна мить.
"Коли що, - пiдбадьорював сам себе, - то... я перерiжу його надвоє".
Жовтобрюхiв на скелях була сила. Але ми їх не чiпали. Нас лякало те, щоб часом не потрапити зненацька полозовi в обiйми. Тiльки нiщо не вiщувало бiди. Ми пiшли помiж скелями видолинком - i невзабарi помiтили печеру.
- Тут, - пошепки сказав я Семеновi, показуючи на отвiр у скелi, куди могла пролiзти й людина. Ми пiдвели рушницi, але даремно: нiщо з тiєї печери не вилазило.
Щоб зменшити нервове напруження, ми стали кидати в печеру камiння. За хвилину звiдти виплигнула жаба й сiла неподалiк, позираючи на нас своїми витрiшкуватими очима, немов глузуючи з нашої легкодухостi.
Ми iз Семеном, засмiявшись, подумали, що тут полозiв немає, i смiливо почали обходити скелi. Пiд час огляду ми побачили в рiзних мiсцях ще чотири печери й кiлька глибоких i широких щiлин у скелях. Щоб наполохати полозiв, ми заходилися жбурляти камiння.
Оглянувши всi закутки, ми, веселi й задоволенi своєю вiдвагою, пiшли назад через лiс, прямуючи

читати