Завантажити

наше прохання, а перше почав дякувати за подарунки. Згодом подивившись на тютюн, вiн iз жалем сказав:
- Та це, паничу, панський... Я такого не вживаю, бо вiн солодкий; менi треба, щоб мiцний був...
Стало якось прикро за те, що я не догодив Харьковi, але вiн ураз похопився:
- Та байдуже!.. Лейба змiняє цей тютюн на такий, як я курю, та ще й додачi дасть... Так от що, паничi, скажу я вам, - перебив Харько сам себе. - Самим вам я човна не довiрю, бо ви iз Сагайдачного проти вiтру не вигребете, або десь на каменi човна розiб'єте та ще й самi потонете. Доведеться, мабуть, менi самому з вами поїхати.
Нiчого лiпшого ми й не бажали й, радiючи, щиро подякували iз Семеном Харьковi.
За пiвгодини лоцман, передавши порон комусь iз товаришiв, вийшов до нас, маючи на плечах вудки, рагелю та iншi причандалля для рибальства й повiв нас до свого човна.
Ми iз Семеном сiли на гребки, а Харько на стерно, i човен птицею понiс нас униз. Перед нашими очима хутко побiгли: правим берегом - розписанi фарбами будинки нiмецької колонiї Ейнляге, а лiвим - чумацькi хури, що одна за одною пiднiмалися на гору. З кожним помахом весел вiдсувалися скелi Кiчкасу.
- Обидвi глибокi, а тiльки ранiше Старим Днiпром, що оце пiшов помiж скелями праворуч, бiльше води йшло, й батько казали, що за часiв запорожцiв усе Старим Днiпром плавали. Недурно ж там, на Малiй Хортицi, й фортеця стародавня стоїть.
- А ви оглядали ту фортецю?
- Аякже? Скiльки разiв доводилося там i ночувати, як плоти та барки "згори" водив. Поосiдали окопи дуже. Та фортеця, мабуть, теж за Сагайдачного будована, щоб ворожих човнiв повз Хортицю не пускати. Там, Старим Днiпром, як буває дуже спаде вода, з пiску виглядає безлiч давнiх, великих байдакiв, таких великих, як тi, що по морю ходять... Навiть i гармати на них є...
- Що ж тi чайки тут потопилися чи що?
- Авжеж, не без того, щоб пiд хуртовину яка об камiнь не черкнула. Адже каменiв тут страшенна сила. А може, запорожцi тi байдаки й будували; чи то вони ворожi кораблi сюди приганяли та тут їх покинули, коли переходили на iнше мiсце.
- От цiкаво б подивитися на тi чайки...
- Тепер неможливо, бо вода велика, а от пiд осiнь, та й то не щороку, а як дуже мала вода, тодi їх видно. На жаль, їх скоро не стане, бо нiмцi беруть тi кораблi собi на будову.
- Так хоч би фортецi оглянути.
- Фортецi, якщо охота, то тут i ближче можна подивитися, проти Сагайдачного, на Великiй Хортицi.
- А туди можна пiд'їхати?
- А чом би й нi? Тут пiд'їхати зручно. Харько трохи повернув човна, й ми пiшли так, що Стовпи лишилися в нас iз правої руки, а Стоги - з лiвої. Коли ми проїздили побiля скель, то виявилося, що й Стовпи, й Стоги були дуже великi й високi, мов триповерховi будинки.
- I на цих скелях, - сказав Харько, - мабуть, була якась споруда, певно, що фортеця, бо й на них багато цегли залишилося, хоч i водою її змивало.
Нас хутко несло до переднiх скель Хортицi, перед якими жовтiла невеличка пiскувата коса. Я дивився на цi скелi й на великий острiв, i в моїй уявi поставала картина, як до цiєї-от Хортицi пiд'їздив Тарас Бульба iз синами i що вони побачили тут, у Запорозькiй Сiчi: як тут сiчове товариство працювало над чайками й пило горiлку та грало на бандурах...
Зненацька злiва на островi виникла слобiдка з чепурними високими хатами.
- Та на Хортицi слобода є! - вигукнув я. Чоло в Харька стало суворе, мов та хмара. Сивi брови зрештою заступили очi... I, не дивлячись на будинки,
Харько ледве вимовив крiзь сцiпленi зуби:
- Нiмцi живуть...
Поминувши переднi скелi Хортицi, човен пристав до неї, саме там, де жовтiв пiсок, проти невеликого, але дуже скелястого острова, вкритого рясним дубом, Дубового.
- Ось тут, - сказав лоцман, - як злiзете на горб, знайдете окопи.
Ми вийшли з човна й почали роздивлятися, де б зручнiше було пiднятися наверх. А це нелегко, бо скелi скрiзь майже сторчовi. Нарештi ми вибрали видолинок, де помiж камiнням росли чагарi, якi полегшували б нам сходження, i ми полiзли на скелi.
Не встигли й поставити ногу на перший уступ, як раптом поточилися вбiк: мало не з-пiд нiг у нас iз шелестом i сичанням вискочили три великi, головатi жовтобрюхи й хутко поплазували пiд терновi кущi, де й зникли у щiлинах скель. Менi здалося, що цi жовтобрюхи були товщиною в чоловiчу руку й аршинiв до пiвтора завдовжки. Шкуру мали чорну й блискучу, далеко чорнiшу, нiж у гадюки; вуха ж та спiд шиї були червонi.
- Пам'ятайте, паничi, - почули ми голос Харька вiд човна, - тут скрiзь багато жовтобрюхiв.
Але ця пересторога була зайва, бо ми вже впевнилися самi. Постоявши трохи й заспокоївшись пiсля несподiванки, ми з Семеном полiзли вище, обережно придивляючись, чи не червонiють де вуха жовтобрюхiв. На одному з уступiв скелi, повз який нам доводилося проходити, ми вгледiли цiлу купу гадiв, що грiлися проти сонця.
Хоча я й народився серед степiв i не вперше бачив змiїв, але такої сили їх i таких великих менi не випадало нiколи бачити. Я мимоволi спинився, почуваючи, як у

читати