Завантажити

пiдручний, парубок лiт на вiсiмнадцять, дiставав iз кишенi кремiнь i, поклавши на нього шматок товстого синього цукрового паперу, бив кресалом по кременю, а коли з нього добувалася iскра, вiд якої папiр починав тлiти, вiн притуляв той шматок дiдовi до люльки.
На двох великих, товстих, мов колоди, гребках було по п'ять лоцманiв на кожнiй, i вони, тримаючись на ногах i жартуючи помiж себе, то пiднiмали гребки вгору, то кидали їх у воду, лишаючи за пороном на водi дрiбнi вири.
Ми вже зовсiм пiдпливали пiд скелi, коли старий лоцман раптом натис на стерно й на весь голос гукнув:
- Лiва греби, права табань!.. Махає!..
Покрик стернаря був такий могутнiй, а очi його спалахнули таким суворим вогнем, що я затрусився з переляку. Всi глянули в бiк гори: там, на скелi, стояв чоловiк i чогось махав нам шапкою.
- Справдi махає, лихо його матерi! - почулося мiж лоцманами. - Ану, наляж, хлопцi...
Цiєї митi згори Днiпра долинув великий шум, гуркiт i вибухи. Здавалося, що десь поблизу вiтер рушить скелi, й тi, розбиваючись одна об одну, падають у безодню.
З жахом i слiзьми мати питали у лоцманiв, що то воно коїться, й тi, хоча й не одразу, а все-таки розказали їй, що з Вовчого Горла пiшла крига, яка й досi там стояла.
- Не дивно, - додав старий лоцман, - що вона так шумить та гуркотить, бо там її наперло аж у три шари!
За хвилину знову почулися лункi вибухи й шум, i назустрiч нам, з-за скель, висунулося крижане поле. Воно бiлою пiною вкривало Днiпро вiд берега до берега, краями зачiпалося за надбережнi скелi й каменi, з трiском репалося й кололося i, викидаючи на скелi шматки брудної криги, невпинно наближалося униз, до нашого порону.
- Привертайте, бога ради, до берега! - з розпачем у голосi благали мати.
- Куди там до берега?.. - пробубонiв старий лоцман. - Хiба щоб пробити порона? Тут камiнням усi береги заток укритi.
- Пускаю ходом! - знову гучно сказав вiн до гребцiв. Порон повернувся i, наче вiдiрвавшись од берега, поплив на середину рiчки. Крига дедалi пiдступала ближче, але бистра течiя пiдхопила й порон i понесла його геть од крижаного поля.
Високi скелi Кiчкасу стали зненацька зменшуватись, одсунулися вiд нас далi й немов поринали у водi. Повз нас з обох бокiв бiгли пiскуватi береги, а вiд низу Днiпра виринали з води новi, великi, дивовижнi скелi й попереду всiх три стрункi та високi шпилi, немов обробленi пiд величезнi монументи.
- Куди ж сховатися? - обiзвався до стернаря його молодий пiдручний.
- А що, може, злякався? - з посмiхом спитав старий, - Тобi, Миколо, вже так, що мерщiй би заховатись?
З-помiж гребцiв почувся регiт i глузування з легкодухого парубка.
- Налягай, вражi дiти! - гукнув до них старий стернар, - Чого заiржали, як тi огирi до косяка? Хочете, щоб об Стовпи нас розбило?
Згодом суворий дiд пошкодував свого молодого присоромленого пiдручного й додав:
- У Сагайдачному заховаємося... Нiде бiльше! Порон, що ним керувала вмiла рука, все далi тiкав од криги й водночас усе бiльше вiдступав од правого берега та, перетнувши найдужчу бистрочiнь, почав наближатися до лiвого.
Три скелi-монументи, що їх лоцман назвав Стовпами, лишилися вже правобiч, а до нас насувалися двi iншi - великi, незграбнi.
- Чого заметушилися? - загукав знову старий.
- Чого сiпаєте гребки, немов дiвки кужiль?.. Надмись, лихо вашiй матерi!.. Не бачите, як на Стоги почало нас перти? Чи хочете пiд Хортицею ракiв годувати?
Незабаром i Стоги проминули, й порон, лишаючи з правої руки Хортицю, став наближатися до двох велетенських скель, що одна з них стояла на березi, а друга неподалiк берега у водi. На неї й почало зносити течiєю нашого порона.
- Ще наддай, хлопцi... - знову залунав голос стернаря. - Ще раз... ще раз, бо лихо буде, як зачепимося за Дурну скелю. Ось зараз станемо у Прорiзi, на тихiй водi, тодi й вiдпочинете...
Гребцi знесилилися. Нi жартiв, нi розмов. Усi зблiдли з виду вiд утоми i, стоячи без шапок, iз нагрiтими чубами, ледве вже пiднiмали важкi гребки, налягаючи на них своїми широкими грудьми. Але ще хвилина напруги - i порон, обминувши скелю, зайшов у тиху воду й почав приставати до пiскуватого берега.
Цiєї митi з боку Днiпра почулося гуркотiння й шум... То крижане поле наскочило на скелi, що ми їх обминули. Крига кололася на шматки й тi крижини, пiд натиском своєї ваги, здиралися на скелi вгору, а звiдти рушилися вниз на те саме крижане поле, вiд якого вiдiрвалися.
Лоцмани тим часом посходили на берег i прив'язували порона до дубiв, що рясним лiсом, зусебiч, оточили це мiсце.
Братовi забаглося злiзти на скелю, що горою здiймалася помiж дубiв, щоб подивитися звiдти, як б'ється крига об скелi. Почувши про це, я й собi схопився бiгти iз братом, але мати завернула нас обох до фургона.
- Я чула, - сказала вона, - що тут, у Сагайдачному, сила жовтобрюхiв i навiть полозiв. Нiкуди з порону не пущу вас.
У нашу суперечку з матiр'ю встряв i Микола, пiдручний лоцмана:
- А ви, паничi, спитайте у дiда Харька... Як вiн дозволить, то не

читати