Завантажити

змiнюються пiсками. Але й близькiсть турецьких мiст XVI та XVII столiть: Аслана, Таванi й Кизикермена унеможливлювала для запорожцiв тримати у своїй владi подальший низ Днiпра.
На Базавлузi збереглося далеко бiльше стародавнiх назв рiчок та урочищ, пов'язаних з найменнями українських дiячiв та привiдцiв українського народу, а саме тут мiстяться острови: Хмельницького, Сулими, Скалозуба; рiчки Павлюк, Шахова та урочище Васюрине.
Простори Великого Лугу й Базавлугу ще чекають на своїх дослiдникiв i можуть бути зовсiм знищенi, лишившись назавжди невiдомi науцi. Навiть на малому Городищi в пущах Великого Лугу та на городищi острова Сулими, де, за переказами дiдiв, були навiть Сiчi, досi не побував жоден учений. А давнi дослiдники вже постарiли, то ж час би взятися за сю справу молодшим, i я був би щасливий, коли б се моє оповiдання заохотило до вивчення рiдного нам Великого Лугу бодай одну заповзяту людину.

ГЕТЬМАНСЬКЕ УРОЧИЩЕ

Не забути менi вас, прудкi днiпровi хвилi... Не забути вас, прозорi, блакитнi. Й вас не забути, похмурi скелi Хортицi й зеленi дуби Сагайдачного. Вже старiсть тисне менi на плечi, а Сагайдачне з його чарiвними, величними краєвидами, мов намальоване, ще й зараз стоїть перед моїми очима.
Хто з українцiв не чув про славного гетьмана Сагайдачного, що iз запорозьким товариством воював проти гатар i туркiв, зруйнував силу їхнiх мiст, спалив незбориму Кафу й визволив iз неволi безлiч християнських бранцiв? Того самого Сагайдачного, що, як спiвають люди, "промiняв жiнку на тютюн та люльку" та здобув Українi невмирущу славу? А чи багато хто з українцiв бачив те мiсце, що його й через чотири столiття звуть ще найменням Сагайдачного, себто Сагайдачне?
Хутко, невпинно бiжить час... Рiк за роком вiдходять у вiчнiсть минулого й несуть iз собою не тiльки людей, свiдкiв колишнiх подiй, а й зовнiшнi ознаки давнього життя й природи... I те, чого ми через свою недбалiсть не хочемо бачити сьогоднi, того вже не побачимо завтра.
Доля судила менi вперше глянути на свiт сонця недалеко вiд Хортицi, Днiпрових порогiв, Сагайдачного i взагалi недалеко вiд давнiх запорозьких гнiзд. За мого дитинства на берегах Днiпра ще чимало жило синiв запорозьких козакiв, свiдкiв слави, а далi й руїни Запорозької Сiчi. Ще переказували з уст в уста оповiдання про славнi подiї запорозького товариства й про недолю останнiх запорожцiв пiсля зруйнування Сiчi. Ще живi були подекуди старi запорожцi iз Задунайської Сiчi, а один iз тих неборакiв навiть доживав свого вiку в оселi мого батька... Ще ходили степовими шляхами валки чумакiв i лунали на безкрайньому обширi зелених просторiв давнi чумацькi й козацькi пiснi.
От i заманулося менi пригадати дещо з минулого, а найбiльше - розказати про урочище Сагайдачне, бо воно найлюбiше для мене з усього запорозького краю.

ПЕРША ПОДОРОЖ

Я побачив це урочище й побував у ньому мимоволi. Се було 1864 року, коли менi виповнилося сiм лiт. Моя мати їхали до Катеринослава по мого середнього брата, що вчився там у гiмназiї, а я й ув'язався з ними.
Шлях iз Олександрiвського повiту, де був хутiр мого батька, прямував до Катеринослава повз повiтове мiсто й Кiчкас. Але я Кiчкаса не бачив, бо ми переїхали Днiпро льодом i я його проспав; так що вперше на вiку я побачив це стародавнє урочище лише тодi, коли ми верталися з Катеринослава.
Я дуже добре пам'ятаю, як надвечiр ми з'їздили з високої й крутої гори, такої крутої, що мати з остраху аж хрестилася. Це ми прямували до Днiпра, де лоцмани перевозили людей i хури пороном. Про цей перевiз мати турбувалися з раннього ранку.
- Коли б господь дав, - казали вони, - щоб крига вже перейшла, бо як ми їхали сюди льодом, то було дуже небезпечно.
Та знов:
- Коли б господь дав, щоб не було горiшнього вiтру...
- А як буде горiшнiй вiтер, - iз жахом питався я, - то що тодi?
- Дуже зноситиме порона вниз...
- Та й куди занесе?
- А туди... - похвалився брат своїми знаннями з географiї, - куди тече Днiпро... У Чорне море!
- Оце нехай господь милує! - спинили його мати. - Не годиться такого казати.
З'їхавши в берег по глибокому пiску, ми побачили, що криги на Днiпрi не було, але вода йшла каламутна, з великими пасмами жовтої пiни.
Як тiльки наш фургон, разом iз кiньми, втягся на порон, де вже стояло двi хури подорожнiх селян, лоцмани раптом вiдiпхнули порона й давай на гребках гнати його вгору Днiпра, до того мiсця, де до нього з обох бокiв пiдсунулися й упали в саму воду височеннi похмурi скелi. На стернi порону, як зараз бачу, стояв старий, крем'язної постави лоцман iз люлькою в зубах. Мене вiн зацiкавив тим, що на грудях у нього була розхристана сорочка й виднiлося чорне, мов халява його чобота, тiло; коли ж вiн налягав на стерно, то визирало тiло зовсiм бiле. Борода у лоцмана була добре виголена, пишнi сивi вуса красиво визначалися на червоному вiд вiтру обличчi; довгi ж ряснi брови звисали над очима й надавали суворостi всьому вигляду старого дiда. Люлька, якої вiн не виймав iз рота, часто гасла й тодi

читати