Завантажити

вдруге по головi... Втретє. А кийочок у мене добрий був - iз грабини. Тодi полоз хотiв мене хвостом ударити, але я встиг за дуба одскочити, так що вiн по дубовi попав та так здорово розмахнувся, що ледь не перекинувся. Я знов до нього: та по головi, по головi... Аж доки не забив на смерть. Отож, люди, як довiдалися про цей випадок, то й почали гомонiти, нiби я характерник, що без рушницi чи iншої зброї полоза вбив...
- Це тут, у Сагайдачному, було?
- Нi, це було бiля Вовнигiв, порiг такий на Днiпрi є, нижче Ненаситцю. Там скрiзь понад порогами чимало полозiв траплялося, найбiльше, де скелюватi байраки. Тепер людей побiльшало, то там їх майже зовсiм винищили. Дуже рiдко доводиться про них чути. Але їх тут ще чимало.
Ми сходили вже з гори, i мене брав острах, таке слухаючи, але признатись у тому було соромно.
- Такого, як я, вiн може проковтнути? - спитав я.
- Залюбки може!... - вiдповiв Харько. - Але ви не бiйтесь. Зараз вони сплять i взагалi їх уже так налякали, що вони не дуже-то охоче на людей кидаються. Та ще от я вас навчу: як коли б кому з вас трапилося полоза здибати, то мерщiй тiкайте проти сонця. В нього такi очi, що свiтло їх заслiплює, i вiн нiчого не бачить i не може бiгти.
- А як же вiн бiжить? - поцiкавився брат. - Хiба в нього є ноги?
- Нiг немає. Вiн колесом котиться, але умiє якось так котитися, що голову весь час високо держить. Я раз бачив, як вiн перебiгав з одного байраку через степ до iншого. Дуже прудко бiг, як би сказати, добрий кiнь, а голова вище трави стримiла.
- Ходiмте швидше, - попросив я, бо менi холодно. Мене справдi трусило мов у пропасницi, але не так вiд свiжого повiтря, як од розповiдей про полозiв.
- Розташовуйтеся, хлопцi, на нiч! - звернувся Харько до товаришiв, коли ми наблизилися до порону. - Вся крига рушила з порогiв. Дивiться, чи й до завтра перейде.
Почувши, що нам доведеться пробути всю нiч тут, у Сагайдачному, з яким пов'язанi оповiдання про всiляку страховину, моя мати заплакали, бо чого було їй не заночувати в Олександрiвську в затишнiй теплiй хатi моєї хрещеної. А тут просто пiд вiльним небом... До того ж, вона боялася не тiльки гадин i звiрiв, а й людей, себто наших лоцманiв. Селянка, що разом iз чоловiком їхала на поронi, пожалiла матiр i стала переконувати їх, що всi лоцмани - люди набожнi та правдивi й не те, що не заподiють нам нiякого лиха, а навпаки, ще й вiд усього лиха оборонять. До того ж, i вепрi, й вовки, й полози, яких так боялися мати, на вогонь та ще й на таку силу людей нiколи не нападають...
Пiд впливом тих речей мати заспокоїлися й почали слатися на нiч. Мене вони поклали всерединi фургону, добре замостивши подушками й покривалами. Я, мабуть, хутко заснув, бо не пам'ятаю, чи варили лоцмани вечерю, чи нi.
Скiльки проспав я, не знаю, але прокинувся вiд страшного галасу. Гукали люди, вили вовки, хропли й харапудились конi... Я пiдвiвся й побачив, що мати схилилася надi мною i плачуть. Брат також у фургонi поруч них.
Коней на поронi не було, й на возах сидiли жiнки й дiти, всi лоцмани й селяни й наш кучер, як чути було з голосiв, метушилися недалеко на березi, в лiсi.
Через хвилину-двi з темряви стали виринати конi. Вони були спутанi на переднi ноги й через те важко стрибали, пiдкидаючи вгору голови.
Поблизу на березi палала купа хмизу й осявала найбiльшi дуби й високу траву й коней жовтогарячим промiнням. Слiдом за кiньми почали виходити й люди. З'явився i наш кучер.
- Трохи не розiрвали харцизяки нашого буланого, - казав вiн матерi, оглядаючи коней та прив'язуючи їх до фургону. - Ач! Таки один укусив за литку, кров дзюрчить... Вiдбили його вовки вiд гурту та й оточили... Коли б вiн не такий баский, то не вспiли б ми його й оборонити...
Крiзь сивий дим, що снувався мiж полум'ям iз купи хмизу, я побачив Харька. Вiн пiдiйшов до вогню, поклав бiля себе сокиру, що з нею, мабуть, ходив на вовкiв, i, сiвши долi, спокiйно взяв iз багаття жаринку, поклав її до своєї люльки й почав курити. Червоне полум'я освiтлювало його сивi вуса, брови, чоло, люльку, могутнi плечi й навiки засмаленi сонцем груди... I такий спокiй застиг у його постатi, що я враз зрозумiв безпечнiсть нашого становища й зненацька, припавши до подушки, заснув, наче й не прокидався.
Коли вже прокинувся вдруге, був уже день i до мене крiзь вiття дубiв iз ледве помiтним ще молодим листям сягав теплий промiнь весняного сонця. Птаство виспiвувало й щебетало в лiсi так, що за тими голосами не чутно було людського гомону. Конi вже стояли всi в поронi, а сам порон ворушився, бо лоцмани вiдпихали його вiд берега. Поруч гойдався байдак на вiсiм гребок, мабуть, той же, що його ще вчора виглядав старий Харько.
Доки я розпитував у матерi, що було вночi, шестеро лоцманiв, поскидавши чоботи й закасавши широкi штани, лишилися на березi, тримаючи порона за товстий, мов колода, канат; до другого боку порона був прив'язаний байдак.
За командою, яку подав Харько, лоцмани на березi, взявши канат на плечi, пiшли вперед, а тi, що сидiли на гребках

читати