Завантажити

бiк, я досяг берега, не спiткавши жодної хати. Та враз побачив, що в Сiчi палають вогнi, а помiж ними натовпами збиваються збентеженi козаки. Нагледiвши бiля берега каюк, я хутко перекинувся на той бiк рiчки й видряпався на кручу.
На поверхнi острова, видно було, стояла Сiч, якою вона уявлялась до зруйнування. Чималенькi окопи простяглися вздовж крутого берега, всерединi височiли видовженi хати, або куренi, а посеред них - майдан iз невеличкою церковицею. Там купою збилися чубатi, сивовусi запорожцi, але їх чомусь не так багато, як би належало бути на вiйськовiй радi.
Ходячи помiж козакiв, я почув, що сьогоднi на Сiч прибула лиха звiстка про те, що Днiпром пливе московське вiйсько, щоб зруйнувати Запорозьку Сiч, як це вони зробили на своєму шляху з Переволочною та обома козацькими Кодаками, викорiнивши всiх, якi були там, запорожцiв, навiть їхнiх рибалок. Повiдомлялося, що кошового завзятого Костi Гордiєнка на Сiчi немає, бо вiн пiшов з усiм вiйськом на Україну боронити її волю... що наказний отаман Сорочинський поїхав до кримського хана просити допомоги в битвi з москалями... що на Сiчi лишилися тiльки старi дiди та калiки.
Довiдавшись про все це, я зрозумiв, чому запорожцi такi сумнi й чому вони безнадiйно дивляться один на одного.
Серед всього цього смутку зненацька зачув дужий i владний голос одного iз сивих богатирiв:
- А годi, панове товариство, славне Вiйсько Запорозьке, журитися! Тодi б ми мали тужити, коли б свою честь i славу занапастили; тепер же нам нема чого вдаватися в розпач, бо, здається, нiхто з нас не думає впускати ворога до Сiчi, доки живий хоча б один iз запорожцiв. Чи, може, кому шкода покласти своє життя?
- Життя нам не шкода! - вiдгукнулися голоси. - Змолоду не жалiли його, а тепер нам, старим, вже нема чого шкодувати... Не смерть страхає нас, а те, що доведеться зi своєю вiрою битися! Та й мало нашої сили, всi ми старi - де вже той хист молодецький! Не врятуємо Сiчi! Згине вона, матiр наша, а з нею i Вiйсько Запорозьке та слава його!
- Вiйсько не загине, бо воно з Костем. I слава не поляже. З того, що ми вмремо на цих окопах навiть здiйметься вгору та бiльше розiйдеться по свiтах!
Я придивився до козака, який виголошував цi смiливi й чеснi слова i вгадав, що бачу Якима Богуша, славного оборонця Старої Сiчi.
- Немає з нами нашого славного батька Сiрка, що тридцять рокiв водив нас на ворогiв! - сумно перемовлялися з-помiж себе козаки. - Коли б iз нами був Сiрко, не спiткала б нас недоля!
- Ходiмо, брати, на його могилу! - сказав Богуш. - Помолимося там милосердному боговi й будемо благати поради в батька Сiрка.
По сiй мовi мало не все товариство рушило iз Сiчi до надгробка славного кошового, а разом iз ним пiшов i я.
Я бачив, як упали старi дiди навколiшки бiля могили, голосно спiваючи псалом, i той спiв щохвилини перебивало ридання. Здавалося, то була сама туга...
- Батьку наш, незабутнiй, - почав пiсля молитви Богуш. - Почуй нас, нiкчемних дiтей твоїх! Дай нам раду, що маємо робити! Тi самiсiнькi московцi, яким стiльки ми служили, чиї землi три столiття вiд бусурманiв боронили й чиїх дiтей iз тяжкої неволi турецької i татарської визволяли, тепер iдуть сюди з великим вiйськом, щоб зруйнувати матiр - Сiч нашу! Чи ж нам воювати з ними, хоча в них наша вiра, чи вiддати вороговi свої скарби, чи подарувати йому рiднi, политi козацькою кров'ю, землi? Почуй же нас, батьку!.. Порадь!..
I долинув з-пiд землi той же голос, що вчувався менi ранiше:
- Я чую, дiти! Коли я ще з вами був, то передчував час сконання Сiчi! Знайте ж: не вiдкупитися вам анi скарбами, анi землями! Не скарби й не землi потрiбнi царевi Петру, що послав на вас велике вiйсько! Земель у нього - безмежний обшир... Не треба йому i скарбiв. Воля ваша йому очi коле... i по неї послав вiн те велике вiйсько!"
- Не вiддамо волi! - заридали старi козаки. - Нехай краще бере душу!
- Вже волю України взято! - знову пролунав таємний голос. - Ту волю продала наша старшина й гетьмани; тепер вороговi захотiлося взяти волю Запорожжя, щоб знищити останню надiю України на вороття до минулого!
- Не вiддамо своєї волi, - вже рiшучiше i з погрозою загукали сiчовики. - Воля нам милiша за життя!
- Стiйте одностайно, дiти! Не здолали вороги нашої Сiчi за три вiки, не здолають i тепера! Не вороги згубили Україну, а свої зрадники... Не загине й Сiч, коли не буде зради!
Змовк старечий голос, i сiчове товариство вiдступило вiд могили й зникло в темрявi.
Тим часом почало свiтати, i зi степу донiсся великий гомiн, тупiт коней i скрипiння колiс... То наближалося велелюдне московське вiйсько, пiше й комонне, а скрипiли й гуркотiли колеса залiзних гармат. Наблизившись до рiчки, вони враз здiйняли пальбу.
Я бачив, як над сiчовими окопами вставала курява щоразу, коли туди влучали бомби. Через якусь годину на Сiчi спалахнула пожежа. Запалали два куренi, й полум'я вiд них сягнуло аж неба, осяявши зеленi плавнi червоною загравою, а дим вiд вогню розiслався далеко помiж деревами й очеретами

читати