Завантажити

Подiлля i зреклася України, визнавши її за Дорошенком, себто незалежною вiд Польщi. Пiдлеглiсть своїм одвiчним ворогам-бусурманам була огидна кожному українцевi, не сприймав її й Дорошенко; i коли вiн пiшов пiд турецьку зверхнiсть, то лише з тим, щоб зберегти Українi волю. Як тiльки замiри Дорошенка здiйснилися, i вiн вивернувся з-пiд Польщi, негайно ж спорядив до Москви послiв сказати, що охоче передасть свiй край пiд росiйського царя, якщо там буде така ласка прийняти його землю на пiдставi умов iз Богданом Хмельницьким.
Цар пристав на пропозицiю Дорошенка, i скликаний iз приводу цього Земський собор ухвалив приєднати всю правобiчну Україну. Але того не сталося, з одного боку, тому, що Польща, як тiльки турки вийшли за Дунай, знову почала домагатися влади над Україною; з другого ж боку, тому, що на Лiвобережжi, замiсть невiдомо за що засланого до Сибiру Дем'яна Многогрiшного, вже був обраний новий гетьман Самойлович, i вiн через своїх посланцiв умовив царя не брати Дорошенка пiд свою руку, а краще затвердити гетьманом обох берегiв Днiпра його, Самойловича, обiцяючи не вимагати для України окремих прав, як на цьому наполягав Дорошенко.
Московський уряд визнав Самойловича гетьманом усiєї України i звелiв Ромодановському йти з вiйськом i допомогти своєму ставленику забрати Правобережжя. Спiльники, переправившись через Днiпро, опанували Каневом та Черкасами й почали переманювати на свiй бiк правобережнi полки. Дорошенко хотiв iще позмагатися, але український люд i козаки вiдсахнулися од нього. Торiшнє перебування туркiв на Українi переконало всiх, що Дорошенко продався бусурманам, а перебудова в Кам'янцi костьолiв на мечетi страшенно вразила всiх i ще бiльше вiдвернула од нього населення. За якийсь час усi правобережнi полки визнали гетьманом Самойловича, а Дорошенко залишився тiльки з Чигирином та кiлькома тисячами козакiв.
На 15 березня в Переяславi зiбралася рада з представниками вiд усiх полкiв, i вона проголосувала за гетьмана Самойловича та за росiйську зверхнiсть. Туди ж прибув i Ханенко; зрiкшись свого гетьманства, якого, власне, вже й не мав, вiн передав свою булаву Самойловичу разом iз рештою артилерiї. Клейноди були наданi Ханенковi од польського короля через посланцiв Вiйська Запорозького, й запорожцi вважали їх своєю власнiстю; гармати ж та конi до них теж були їхнi; й вони, зачувши про подiї в Переяславi, стали вимагати вiд нового гетьмана, щоб вiн прислав гармати, коней та клейноди на Сiч, але Самойлович знехтував цими вимогами й одразу ж позбувся пiдтримки в низового козацтва.
Тим часом славний Сiрко, опинившись року 1672-го на волi, з початку наступного року знову був обраний кошовим отаманом на Запорожжi, а тiєї ж весни, не беручи участi в боротьбi Самойловича з Дорошенком, повiв своїх козакiв на турецькi мiста Аслам та Очакiв i, здобувши їх, поруйнував; наприкiнцi ж лiта вiн ходив на Муравський шлях, вистежив там татарський загiн, що хотiв пограбувати Слобiдську Україну, розгромив його й захопив багатьох татар у бранцi. Коли пiсля цiєї щасливої перемоги над ворогами Сiрко повертався на Сiч, то мало сам з усiм своїм товариством не дiстався в полон. На запорожцiв наскочила цiла орда татар у 8000 коней, оточила їх у степу й три днi тримала в облозi. Врештi мужнiй ватажок козакiв розгромив бусурманiв i пробився з товариством на Сiч. А за мiсяць славний невсипущий лицар опинився iз запорожцями за Бугом, захопив Тягиню, спалив її i спустошив Буджак аж до Бiлгорода.

ЛЖЕЦАРЕВИЧ СIМЕОН У СIЧI

Скуштувавши сибiрського заслання, Сiрко став вороже якось дивитися на росiйську зверхнiсть i, дiзнавшись, що Дорошенко хотiв скоритися Самойловичу, вiдраїв йому це робити; на початку ж року 1674-го на Сiчi сталася подiя, що ще дужче розсварила Сiрка з московським урядом. Ще коли вiн ходив пiд Тягиню, на Запорожжя прибув iз кiлькома донськими козаками молодий парубок, що звав себе сином царя Олексiя Михайловича Сiмеоном. Вiн розповiдав, начебто його за наказом батька було ув'язнено й заслано до Соловецького монастиря за те, що вiн ударив свого дiда з боку матерi - Милославського. Тому, мовляв, вiн, рятуючись од неволi, i втiк iз монастиря на Сiч, сподiваючись, що козаки дадуть йому притулок.
Прибувши на Сiч, Сiрко довго умовляв невiдомого гостя сказати правду i, боячись бога, не дурити Вiйська Запорозького; але той божився, що каже правду. Щоб вивiрити парубка, Сiрко пiдмовив сiчового пан-отця допитати його, як на духу, про те, хто вiн; коли ж гiсть i на сповiдi перед хрестом присягнув, що вiн справдi син московського царя, то Сiрко повiрив усьому, що зайда розповiдав, i повiрив так, що нiхто не мiг заронити в його душу сумнiв. Тому парубок залишився жити на Сiчi, й товариство, з наказу Сiрка, поводилося з царевичем дуже чемно й добре годувало його.
Невдовзi пiсля того Сiрко спорядив перший пiсля тривалої перерви похiд запорожцiв чайками на море, хоч, на жаль, з iсторiї невiдомо, куди саме плавали козаки i що вони з того мали. На початку березня 1674 року Сiрко знову вже був на

читати