Завантажити

Миргородського,
Або Хвилона Чичая Кропивнянського,
Або Мартина Пушкаря Полтавського".
Та козаки теє зачували, смутно себе мали,
Тяжко вздихали, словами промовляли:
"Не треба нам Антона Волочая Київського,
Нi Грицька Костиря Миргородського,
Нi Хвилона Чичая Кропивнянського,
Нi Мартина Пушкаря Полтавського, -
А хочем ми сина твого Юрася молодого,
Козака лейстрового!"
"Вiн, панове молодцi, молодий розум має,
Звичаїв козацьких не знає!"
"Будем ми старих людей бiля його держати,
Будуть вони його научати, будем його добре поважати,
Тебе, гетьмане, батька нашого, споминати!"
То Хмельницький теє зачував, велику радiсть собi мав,
Сiдою головою поклiн оддавав, сльози проливав.
Скоро пiсля того ще й гiрше Хмельницький знемагав,
Опрощення зо всiма приймав,
Милосердному богу душу оддав.
То не чорнi хмари ясне сонце заступили,
Не буйнi вiтри в темнiм лузi бушували,
Як козаки Хмельницького ховали,
Батька свого оплакали...
А молодий Юрась пiд Бiлою Церквою гуляє,
Об смертi отцевськiй не знає;
Скоро лейтарi до нього прибували,
Листи подавали.
То Хмельниченко листи як прочитав,
Свiта божого не взвидав!
То небагато Виговський гетьманував,
Пiвтора роки булаву держав.
Скоро сотники, полковники прибували,
Юрася Хмельницького гетьманом поставляли:
"Дай боже! - козаки промовляли: -
За гетьмана молодого
Жити, як за старого,
Хлiба-солi його вживати,
Города турецькiї плюндрувати,
Слави лицарства козацькому вiйську доставати!

Пiсля смертi Хмельницького Україна лишилася в непевному становищi. Юридично, за Переяславською умовою, стала автономною частиною росiйської держави; фактично ж Росiя мала силу оборонити вiд ворогiв тiльки близьке до себе Лiвобережжя, - далеке ж од своїх меж Правобережжя лишала без оборони. Внаслiдок того було те, що полковники Захiдної України, не маючи змоги дати вiдсiч полякам i татарам власною зброєю, часто шукали згоди з тим, кого вважали дужчим. Це не було, як кажуть росiйськi iсторики, "шатанiєм" мiж Москвою, Польщею й Туреччиною, а тяжким наслiдком незмiцнiлостi України й кволостi тодiшнього росiйського царства.

ОБРАННЯ ГЕТЬМАНОМ ВИГОВСЬКОГО ТА ВОРОГУВАННЯ 3 НИМ ЗАПОРОЖЦIВ

Незабаром пiсля смертi Богдана Хмельницького полковники українських козацьких полкiв й iнша козацька старшина, змiркувавши, що "до булави треба голови" (Юрась же Хмельниченко її не мав), то скликали в Чигиринi 26 серпня 1657 року раду з представникiв од усiх полкiв i поставили гетьманом колишнього вiйськового писаря Iвана Виговського, що, як i вся старшина, мав несхитну думку не тiльки обстоювати, а навiть поширювати автономiю України, доводячи її до цiлковитої незалежностi вiд сусiдiв.
Обрання гетьмана не в Сiчi, як завжди бувало, а на Українi, й навiть без участi Вiйська Запорозького, дуже не сподобалося на Запорожжi, й кошовий отаман Гомон листом до Виговського вiд Вiйська Запорозького осудив такий порядок, хоч i додав, що задля спокою рiдного краю Запорозьке Вiйсько не буде домагатися скасування цiєї ухвали. Образило таке обрання й просте козацтво, що, як i запорожцiв, не покликали на раду.
У тi часи на Українi виникла ворожнеча посполитого люду та простого козацтва до своєї старшини. Вона постала з того, що старшина забирала собi у власнiсть грунти, рiчки, млини й таке iнше, прагнучи разом iз тим пiдгорнути пiд себе селянство так само, як робили це десять лiт до того польськi пани. Через те Виговський, якого обрала гетьманом сама старшина, став одразу нелюбий усьому українському народовi.
Пiд осiнь року 1657-го на Україну прийшло росiйське вiйсько й розташувалося в Києвi та в рiзних мiстах Лiвобережжя. Це викликало обурення у Виговського й усiєї козацької старшини, тим бiльше, що тодi нiхто не нападав на Україну. Маючи надiю згодою з Польщею забезпечити Українi ширшу автономiю, Виговський розпочав iз приводу цього зносини з польським урядом. Але проти таких заходiв гетьмана постало Запорозьке Вiйсько, бо, пам'ятаючи польськi кривди й зраду, воно не хотiло й чути нi про якi умови з Польщею. До запорожцiв прилучився й полтавський полковник Пушкар i, написавши на Виговського донос царевi, сам зi своїм полком та запорожцями виступив проти гетьмана.
Щоб змiцнити своє становище, Виговський на початку лютого 1658 року в присутностi царського посланця скликав у Переяславi раду вже з участю усiх козакiв та простого люду, опрiч Полтавського полку й запорожцiв, що ставилися до нього вороже. На тiй радi його знову-таки обрали гетьманом, та тiльки за те, щоб дiстати царське затвердження, вiн змушений був згодитись поставити в деяких українських мiстах росiйських воєвод.
Незадоволений обмеженням гетьманських прав, Iван Виговський поквапився пiти на змову з Польщею, а сам вирушив iз вiйськом на Пушкаря. Бої мiж козаками точились iз 18 травня аж до 7 червня; перемагали то тi, то iншi, але зрештою запорожцi зi своїм полковником Бара-башем покинули Пушкаря, i той зазнав поразки i навiть загинув у

читати