Завантажити

встигши заступити татарам шлях, запорожцi пiд проводом Сiрка вистежили їх, коли тi перебирались через Днiпро бiля устя рiчки Самари, й на пiскуватих кучугурах Кiнського острова року 1660-го, бiля теперiшнього села I гренi, вирiзали багато татар i визволили майже всiх українських невольникiв.
Пiсля того запорожцi самi напали на татарськi землi. Половина Запорозького Вiйська, пiд проводом Брюховецького, здобула Аслам-город, який турки поновили за останнi роки, й поруйнувала; друга ж половина iз Сiрком ходила пiд Очакiв i, пошарпавши його околицi, взяла чимало бранцiв.
Року 1661-го, воюючи проти Польщi, на Правобережжя прийшло росiйське вiйсько пiд проводом Шереметева. Проминувши Київщину, воно подалося на Любар, сподiваючись дiстати помiч од гетьмана Хмельниченка з козацьким вiйськом. Проте старшина, незадоволена останнiми переяславськими умовами, не квапилася допомагати Шереметєву й не допустила Хмельницького до з'єднання з ним. Поляки ж разом iз татарами тим часом напали на росiян i, розбивши їх, оточили бiля Чудинова з усiх бокiв.
Лютуючи на Хмельницького, Шереметєв вiдкупився вiд полону тим, що видав татарам у неволю всiх козакiв, якi були при ньому, хоч тi нiчого й не знали про подiї в козацькому вiйську. Такий вчинок Шереметєва дуже обурив козацьку старшину i всiх козакiв Хмельниченка, i коли поляки й татари почали наступати на козацький табiр - не захотiли битися з далеко дужчим ворогом й пiддалися полякам на гадяцьких умовах з деякими обмеженнями.
Запорожцi пiд час цих подiiй стояли iз Сiрком на устях Бугу, пiдстерiгаючи там татар); участi у вiйнi з поляками не брали. Проте згода Юрася Хмельниченка з поляками викликала у запорожцiв велике невдоволення, бо вони не бажали визнати польську зверхнiсть. Вiйсько Запорозьке прагнуло бачити Україну вiльною й нi од кого не залежною, i пiд впливом запорожцiв по всiй Українi того ж року зчинилась колотнеча. На Правобережжя, згiдно з умовою з Хмельниченком, почали вертатися польськi пани, одби-раючи у селян свої маєтностi та привласнюючи собi поспiльство; народ же не хотiв лiзти в ярмо i проганяв полякiв, знищуючи їх, де мiг. На Лiвобережжi козаки, не задоволенi росiйськими воєводамм, намагалися позбутися їх. На обох берегах Днiпра населення поривалося до волi, добутої рiчками пролитої кроiвi, та тiльки й там i тут обставини не сприяли тому.
Юрась Хмельниченко не змiiг розiбратися серед такого замiшання. Не з його хистом було вирвати Україну iз скрутного становища, й наприкiнцi року 1662-го вiн зрiкся гетьманства i, передавши, за згюдою зiбраної ним козацької старшини, вiйськовi клейнодиi своєму зятевi, полковнику Тетерi, сам пiшов у ченцi.
Полковники Лiвобережної України Сомко й Золотаренко, що не брали участi в обраннi Тетерi гетьманом, не визнавали його старшим i почали домагатися гетьманської булави - всяк для себе. Та тiльки нi той, нi iнший не мали у своїх домаганнях нiякої пiдтримки в меншому козацтвi та простому людовi, бо, як i вся того часу козацька старшина, вони, користуючись зi своєї влади, кривдили люд i забирали собi грунти, мiлини й таке iнше, тобто, як казали запорожцi, "запанiли".

ЗАПОРОЖЦI ОБИРАЮТЬ ГЕТЬМАНОМ БРЮХОВЕЦЬКОГО

Вiйсько Запорозьке теж не визнавало Тетерю гетьманом, бо не згодне було на польську зверхнiсть. Разом iз тим вiйську, яке завжди обстоювало рiвнiсть всього люду, не до вподоби було й народження на Українi свого власного панства. Запорожцi однаково неприхильне ставилися й до Сомка, й до Золотаренка, а дю того ж, на пiдставi давнiх запорозьких звичаїв, вони добiивалися, щоб гетьманiв обирали на Сiчi, а не на волостi.
У той час чималий вплив на запорожцiв мав колишнiй джура Богдана Хмельницького Iван Брюховецький. Дiставши, певно, ще од Богдана Хмельницького, чималi грошi, вiн часто пiдмогоричував у сiчових шинках запорозьку голоту, вмiв вдавати iз себе заступника й оборонця простих козакiв перед сiчовою старшиною i став такий милий усiй запорозькiй чернi, що року 1662-го його було обрано кошовим отаманом. I от, коли Юрась Хмельниченко зрiкся гетьманства, запорожцi й вирiшили настановити гетьманом свого кошового Брюховецького. Щоб вiрнiше того досягти, Кiш на початку року 1663-го вислав на Україну Брюховецького з цiлим полком запорозького товариства, яке й схиляло простий люд на його користь. Українське поспiльство давно мрiяло про такого гетьмана, щоб дбав про нього, а не виключно про себе та козацьку старшину, воно радо приєдналося до запорожцiв i навiть склало про такого гетьмана, якого уявляло собi у мрiях, чудову думу про Ганжу Андибера:

Гей, гуляв, гуляв бiдний козак-нетяга сiм год i чотири
Та потеряв з-пiд себе три конi воронiї.
На дванадцятий год повертає, -
Козак-нетяга до города Черкас прибуває.
На козаку, бiдному нетязi,
Три сиром'язi,
Опанчина рогозовая,
Поясина хмельовая,
На козаку, бiдному нетязi, сап'янцi -
Видно п'яти й пальцi.
Де ступить - босої ноги слiд пише.
А ще на козаку, бiдному нетязi, шапка-бирка -
Зверху дiрка,
Хутро голе,

читати