Завантажити

боки;
Загнали ляхiв за рiчку Вiслу,
Що не вернуться i в три роки".
За лiто, доки поляки скликали нове вiйсько, Україна вiд Днiстра й до Путивля та Лубен стала вiльною. Повстання, мов величезна пожежа, перехопилося навiть у Галичину й на Бiлу Русь. Уся мiська й сiльська молодь узялася за ножi, сокири й коси й, повбивавши панiв та озброївшись їхньою зброєю, пiшла козакувати, гуртуючись то в загони, то в полки, що складав гетьман. Назва "реєстровий козак" стала зникати - козаком звав себе кожен, навiть той, хто замiсть зброї тримав у руцi кийок. Селяни, долiтнi й пiдстаркуватi, що лишилися по оселях, подiлили мiж собою добро своїх панiв, їхнє господарство й худобу, попаювали навiть землю, так що за кiлька мiсяцiв iз поневолених крiпакiв стали вiльними людьми, до того ж, заможними землевласниками.
Проте пiд осiнь поляки, зiбравши 80 000 вiйська, почали знову наступати на Україну й перейшли на схiдний бiк рiчки Случi. Почувши про це, Хмельницький скликав до себе всi козацькi загони, щоб дати польським вiйськам бiй. Вороги розташувалися табором бiля рiчки Пиляви, на її берегах. Хмельницький не квапився нападати, сподiваючись на допомогу татар i гадаючи оточити полякiв, як пiд Корсунем, з усiх бокiв. Проте шляхта сама прискорила свою загибель. Роздратованi запорозьким полковником Ганжею, що перемагав усiх польських богатирiв на герцi, поляки необережно кинулися на козакiв i з кiлькома полками пiдступили через греблi та броди за Пиляву аж до козацького табору. А Хмельницький тiльки того й чекав: вiн ударив на них усiм вiйськом, i козаки, перетнувши полякам шлях назад до гребель, або посiкли їх, або потопили в рiчцi та в болотах.
Ця пригода з кiлькома полками так засмутила польське панство та нагнала на нього такого страху, що шляхта, починаючи з привiдцiв польського вiйська, залишила все своє добро, що мала в обозi, i з великим переляком кинулася тiкати назад до Случi. За панством побiгли й жовнiри; вони тiкали в такому безладi, що бiля Костянтинова завалили мiст через Случ i у великiй кiлькостi потопилися в рiчцi.
Про наслiдки Пилявського бою так згадує народна дума:

Те пан Хмельницький,
Житель Чигиринський,
То вiн ночей недосипає,
Коло Случi-рiчки ляхiв i жидiв
доганяє.
Скоро догнав увечерi пiзно,
I там стало дуже по вулицях тiсно:
I там до їх прибуває,
Ще й на козакiв гукає,
Да ще й словами промовляє:
"Друзi панове-молодцi! До Случi-рiчки
прибувайте,
Жидiв та ляхiв упень рубайте
I до їх козацькими словами промовляйте:
"Ото буде по той бiк Случi ваше,
А по сей бiк Случi буде пана Хмельницького
й наше!"

Проте Хмельницький не зупинився на Случi. Запорожцi хотiли вiдомстити полякам у самiй Варшавi й обмити ворожою кров'ю майдан Старого мiста, на якому було замордовано стiльки запорозьких гетьманiв. Вони вмовляли Богдана взяти королiвську столицю, й пiд впливом їхнiх домагань Хмельницький пiшов через Костянтинiв та Зборiв на Львiв i Варшаву.
Запорожцi на той час вважали себе найближчими прибiчниками Богдана. Багатьох їх гетьман попризначав полковниками та осавулами козацьких полкiв, а кожен iз тих полковникiв, як-от: Нечай, Богун, Джеджалик, Пушка-ренко й iншi - закликали за собою в новi полки своїх побратимiв i товаришiв, i, таким чином, iз запорожцiв склалася нова українська старшина.
Побували запорожцi з Хмельницьким i у Львовi, i пiд Замостям. Та тiльки там восени 1648 року гетьман почав вагатися - незадовго перед тим помер польський король Владислав, i новий державець Речi Посполитої Ян Казимир, за якого пiд час обрання голосував i Богдан, зумiв заспокоїти його й улестити обiцянками. Вiн запевнив Хмельницького, що й без походу на Варшаву зробить усе, як бажають козаки, аби тiльки вiйська повернулися на Україну й там очiкували королiвських комiсарiв, адже гетьман тодi ще не мав думки вiдлучати Україну вiд Польщi. Вiн перестав зважати на запорозьких порадникiв i, повернувши полки вiд Замостя на Київ, ще з походу дозволив козакам розходитися по домiвках.
У Києвi Хмельницького зустрiчали дуже урочисто. Верхи на конi вiн пiд'їхав до Золотої Брами, вислухав там промови, в яких славили його, як визволителя України вiд польського ярма, а православної вiри - вiд утискiв католицтва; i серед радiсних вигукiв киян доїхав до собору святої Софiї, на папертi якого його вiтав митрополит Київський i патрiарх Iєрусалимський Паїсiй. I, справдi, було за що прославляти Богдана Хмельницького: з незначною силою у 8000 запорожцiв спромiгся вiн зробити те, про що мрiяли й чого не досягли його попередники: Наливайко, Лобода, Жмайло, Тарас Трясило, Сулима, Павлюк, Остряниця, - збудив український народ до нацiональної свiдомостi, розбурхав його, визволив iз довговiчної польської неволi. Вся Україна вiд Карпатських гiр до верхiв'їв. Десни, Псла та Ворскли стала вiльною i визнавала владу тiльки гетьмана Хмельницького.
Завершивши своє дiло - визволення України, запорожцi з Києва подалися на Сiч у свої улюбленi степи та до батька Великого Лугу. З Богданом

читати