Завантажити

монастирi й маєтки, переданi унiатам; до того ж, козаки прагнули добитися дозволу брати участь у виборах короля, бо вони - частина тiла Речi Посполитої.
На вимоги про виборчi права польськi сенатори глузливо вiдповiли, що хоч козаки справдi частина тiла Польщi, але така, як волосся або нiгтi, що, мовляв, доки вони невеликi, то їх доглядають, а як одростуть, то їх пiдрiзають. Тож нiяких прав на вибори козаки й не дiстали. Що ж до духовних справ, то новий король Владислав, хоч i з великими зусиллями, та вмовив-таки сейм постановити, щоб митрополичi кафедри були рiвно подiленi мiж унiатами й православними, а также вчинити iз церквами й монастирями.
Отже, зi смертю Жигмонта III православнi дещо придбали на паперi, та тiльки здiйснити те в життi було нелегко, бо унiати не хотiли нiчим поступатися; польський же уряд не лише їх не змушував до того, а навiть заступався за них. За таких обставин гетьман Петражицький iз Вiйськом Запорозьким щиро пiдтримав православне духовенство - козаки зi зброєю вiдбирали в унiатiв церкви й монастирi. Мiж iншим, ними було захоплено й собор святої Софiї в Києвi й передано його митрополитовi Петру Могилi, що багато працював для пiднесення православної вiри й українського нацiонального життя.

IВАН СУЛИМА

Пiсля невдалої для полякiв Переяславської вiйни iз запорожцями коронний гетьман Конецпольський незабаром почав притискувати козакiв. Знову комiсари заходилися складати козакам реєстр, куди здебiльшого записували тiльки тих, що пiд час вiйни були на боцi полякiв, iнших же повертали панам. Запорожцi вже не могли на Українi зимувати по селах та мiстах, їм тут не продавали селiтри для пороху та олова на кулi тощо. Року ж 1633-го Конецпольський надумав звести запорожцiв й iншими заходами. За згодою короля вiн доручив французькому iнженеровi Боплану спорудити над Днiпром, бiля Ко-дацького порога, на землi Вiйська Запорозького, фортецю й замок, щоб заступити запорожцям шлях на Україну, а з України - не пускати людей тiкати Днiпром та понад Днiпром на Запорожжя.
Цi заходи польського уряду, разом iз вiдповiддю сенаторiв козакам на сеймi, мали б переконати запорожцiв у неминучiй потребi рiшуче боротися з Польщею, але вони ще й у тi часи вважали сварки та сутички з поляками лише своїми хатнiми справами, i їх, як i Самiйла Кiшку, вабило до себе Чорне море з турецькими галерами-каторгами та пишними мiстами на берегах, звiдкiля до них простягали руки замордованi турецькою неволею земляки i навiть сiчовi товаришi й побратими.
Пiд впливом такого настрою й бойових традицiй Вiйсько Запорозьке в першi роки королювання Владислава не бажало брати участi у вiйнi з Москвою та Швецiєю (воювали тiльки городовi козаки), а, обравши собi гетьманом Iвана Сулиму, загадало йому вирушати походом на море.
Iсторiя життя й пригод Судими така ж, як у Самiйла Кiшки, тiльки вона була ще дивнiша й цiкавiша. Коли Iван Сулима прожив свiй середнiй вiк (мабуть, десь року 1614-го), то вiн пiд час морського наскоку дiстався туркам у бранцi. Його, як i Кiшку, яничари прикували на вiйськовiй галерi до гребки, i Сулима на тiй галерi побував у всiх чорноморських мiстах, мiж iншим, i в Азовi, що лежав бiля устя Дону. Рокiв через 15 своєї неволi, .коли виникла вiйна турецького султана з римським папою Павлом, галеру Сулими було послано в Середземне море до iталiйських берегiв. Довго тяглася та вiйна, i довго плавав галерником Сулима, навiть волоссям зарiс до самiсiнького пояса, та якось йому, як i Самiйловi Кiшцi, пощастило хитрощами обдурити туркiв, одiмкнути замки на кайданах своїх товаришiв-невольникiв i з ними разом, пов'язавши вночi яничарiв, захопили галеру. Проблукавши якийсь час у морi, уникаючи зустрiчi з турецькими кораблями, Сулима щасливо прибився до iталiйського берега й, доступившись до римського папи, подарував йому три сотнi туркiв-бранцiв. У свою чергу вiйсько владики, побачивши, що Сулима i його товаришi-невольники майже голi й заїденi нужею, дав усiм запорожцям грошей, щоб їм причепуритися й зодягнутися; коли ж вони захотiли повернутися на Україну, то папа видiлив кошти й на подорож, а Сулимi подарував навiть свого портрета.
Повернувшись до рiдного краю, Сулима негайно прибув на Запорожжя, став ходити iз сiчовиками на море, а десь року 1633-го його вже обрало товариство гетьманом. Зважаючи на волю козацтва вирушити чайками в похiд, Сулима пригадав велике й пишне турецьке мiсто Азов, де ще жодного разу не гостювало Вiйсько Запорозьке, а там же стогнали й гинули в неволi запорожцi.
Це мiсто було вiдрiзане вiд України не морем, як Сiноп i Трапезунт, а рiчками та безмежними степами, на яких кочували татари. Отож, утекти невольникам звiдти бiльше щастило, нiж iз заморських турецьких мiст, хоча той шлях пролягав через безводнi степи, де на кожному кроцi могли наздогнати вороги, й бiльшiсть втiкачiв iз Азова гинула в дорозi, так i не побачивши тихих вод i ясних зiрок рiдної України, як те оспiвано народом у думi "Про втечу трьох братiв з Азова":

Як iз землi Турецької
Да з вiри

читати