Завантажити

товариства.
Щоб збiльшити своє вiйсько, Тарас Трясило видав унiверсал, закликаючи всiх, хто був козаком або хоче ним бути, збиратись до нього й разом здобувати собi права й волю та рятувати вiд польських утискiв православну вiру. Пiд впливом унiверсалу мiщани почали виганяти з мiст жовнiрiв; селяни ж тим часом стали тiкати вiд панiв та прилучатися до запорожцiв... Спалахнуло перше на Українi народне повстання пiд прапором боротьби за волю та за православну вiру. Перше, бо попереднi вiйни з поляками не мали такого розмаху через те, що в них брали участь самi лише козаки; народ же український взагалi залишався осторонь.
Конецпольський, розлютований розправою запорожцiв над його прихильником Грицьком Чорним, заходився збирати жовнiрiв, погрожуючи своїм ворогам кривавою помстою, i послав свого пiдручного, вiдомого в тi часи харциза й розбишаку Самiйла Лаща з кiлькома сотнями вiйська втихомирювати повстанцiв. Наскочивши з хоругвою жовнiрiв якраз пiд Великдень на Лисянку й заставши людей у церквi, той вирiзав їх усiх, разом iз жiнками й дiтьми та навiть iз попом i причтом, що правили службу. Далi вiн вирiзав людей у мiстечку Димерi й, переходячи вiд мiста й до мiста, завдавав населенню пекельних мук, залишав за собою кривавi рiчки. Чутки про нелюдськi вчинки полякiв хутко розiйшлися по Українi, й повстанцi зi свого боку кинулися вбивати й мордувати кожного поляка, хоча б де тiльки його схопили. Мiсяць тривала ця колотнеча, доки посеред лiта 1630 року Тарас Трясило скупчив усе Запорозьке Вiйсько пiд Переяславом, а Конецпольський, скликавши жовнiрiв, переправився бiля Києва на схiдний берег Днiпра й пiшов у наступ на табiр запорозького гетьмана.
Трясило добре керував своїм вiйськом: обходив полякiв з усiх бокiв i погрожував одтiснити їх вiд Днiпра, так що Конецпольський, прямуючи на Переяслав, чимало жовнiрiв мав залишити заставами мiж Днiпром та своїм мiсцем розташування i тим зменшив бойовi сили. Проте поляки, покладаючись на кращу ручну зброю та гармати, пiдступили до табору козакiв i заатакували його.
Козаки зумiли вiдбити полякiв, та тi напали й наступного дня. I так тривало впродовж двох тижнiв - запорожцi щоразу дужче наступали й заганяли ворогiв аж у їхнiй табiр, хоча на боцi Конецпольського билися й реєстровi козаки з усiєю старшиною в кiлькостi майже 2000 душ.
Через два тижнi Тарас Трясило надумав виманити Конецпольського з його табору й послав кiлькасот козакiв у сусiднє село. Шпиги вiдразу ж повiдомили коронного гетьмана про пiдступи запорожцiв, i той, взявши iз собою Лаща з полком та кiлька тисяч жовнiрiв, вискочив iз табору, щоб захопити розрiзнених козакiв. А Тарасовi тiльки того й треба було: дочекавшись вечора, вiн вдарив на польський табiр, який стояв на маленькiй рiчечцi Альтi, i влаштував там кривавий бенкет. Багато полягло полякiв; козаки ж, оволодiвши табором, забрали польськi гармати й гакiвницi й перетягли їх до свого табору.
Пiсля цього бою у Конецпольського лишилася, може, половина вiйська, та й те було вже вiдрiзане вiд Днiпра, тi ж роти жовнiрiв, яких прислав йому на помiч король, не змогли пробитися через охоплену повстанням Україну й загинули цiлими сотнями вiд рук селян. Довелося коронному гетьмановi просити запорожцiв про угоду, й вiн послав до Тараса Трясила гiнцiв, переконуючи, що поляки й козаки - дiти й слуги одного короля i запорожцям негоже й грiх здiймати зброю на свого державця.
Тарас Трясило, як i всi сiчовi козаки, добре вмiв битися з ворогами, але не мав хисту до полiтики. Слова згоди, мовленi лукавим польським паном, одразу вгамували серце козацького гетьмана й запорожцiв, i вони змирилися з тим, що "все має забутися, реєстр же козакiв збiльшується до 8000"; до того ж, Конецпольський пообiцяв, що насправдi ж реєстр зовсiм не буде складатись, i це дуже втiшало козакiв, бо кожен, хто взяв зброю до рук, мiг би називати себе реєстровим козаком i вимагати собi вiдповiдних прав.

ПЕТРАЖИЦЬКИЙ-КУЛАГА

Куди подiвся пiсля того Тарас Трясило, оспiваний Шевченком у його поемi "Тарасова нiч", невiдомо. Iсторичнi джерела бiльше не згадують про нього. Певно, що вiн, виступивши проти короля, вже не мав змоги лишатися гетьманом i, передавши булаву заступниковi, знову став звичайним вiйськовим товаришем, як це чинила й уся запорозька старшина; вiдомо лише, що невдовзi пiсля битви на Альтi гетьманом було затверджено Арандаренка, та запорожцi незабаром скинули його i року 1631-го обрали своїм ватажком Петражицького-Кулагу.
Року 1632-го в Польщi сталася велика подiя: вмер король Жигмонт III, що стiльки лиха завдав православнiй вiрi, козацтву i взагалi Українi. На сейм, який мав обрати нового державця, прибули делегати й од свiдомої української шляхти (хоч її й було обмаль), од православного духовенства й од Вiйська Запорозького. Всi вони вимагали: щоб українська шляхта зрiвнялась у правах iз польською, а православна вiра мала тi ж права, якими користувалися за зверхностi литовської, й православних владик потрiбно затвердити й повернути їм усi церкви,

читати