Завантажити

розраїння. Конецпольський, вiддавши Сулиму на смерть, не дотримав перед козаками свого слова i тим образив їх, та й зректися морських походiв - це означало б залишитися без нiчого.
Значна частина козакiв пiд проводом Павлюка, якого на прохання канцлера Замойського випустили з варшавської тюрми, ганила ту старшину реєстрових козакiв, що видала Сулиму, не хотiла їй коритися й вiдверто називала Iлляша та Барабаша зрадниками.
На Українi визрiвало нове повстання, та на якийсь час воно вiдклалося через татарськi справи. Кримський хан Iнает-Гiрей, виступивши проти туркiв, прислав на Сiч просити допомоги в запорожцiв, i козацтво негайно забуло про стосунки з Польщею, обрало гетьманом Павлюка й посунуло на Перекоп. Цей похiд тривав увесь 1636 рiк i вiдтяг повстання на Українi, повернувшись iз Криму на Сiч, Павлюк знову задумав помститися за смерть Сулими й неодмiнно покарати старшину реєстрових козакiв. Почав вiн iз того, що, взявши невелику ватагу запорожцiв, зненацька наскочив на Черкаси i, захопивши там вiйськову артилерiю, перевiз її на Сiч. Приголомшенi цiєю подiєю, польськi прибiчники з реєстрової старшини звинуватили легального козацького гетьмана (старшого) Томiленка i скинули його з уряду, а булаву вручили прихильниковi Польщi Савi Кононовичу.
У вiдповiдь на цi заходи Павлюк вирушив iз Сiчi з Вiйськом Запорозьким на Крилiв, а заздалегiдь вислав полковникiв Скидана та Биховця з наказом захопити всiх польських ставленикiв. У Переяславi запорожцi взяли Саву Кононовича та вiйськового писаря Онушкевича, iнша ж старшина Iлляш та Барабаш одбилися i втекли до коронного гетьмана. У Крилевi запорозька рада засудила Кононовича й Онушкевича за те, що дбали не про Україну, а про Польщу, до смертної кари, i їх було розстрiляно, а Павлюка тодi ж козаки проголосили гетьманом України.
Павлюк не скористався слушною годиною i, замiсть того, щоб пiднiмати повстання, повернувся на Сiч i звiдтiля почав умовлятися з ханом та з донськими козаками, щоб вони подали йому допомогу; роздмухувати повстання вiн доручив на Правобережжi Скидану, а на Лiвобережжi - Кузимi. Тi полковники хоча й схилили чимало людей на свiй бiк i розгромили польськi маєтки, але не зважилися на рiшучi виступи проти польського вiйська, i доки Павлюк перебував на Запорожжi, на Україну прийшов польський гетьман Потоцький iз чималою силою i став гамувати повстання; реєстровцi ж, що пiсля страти Кононовича приєдналися до Скидана, побачивши, що поляки беруть гору, а Павлюк десь вiдсутнiй, знову повернулися пiд корону.
Повстання складалося погано, бо хан тiльки дурив Павлюка своїми обiцянками про допомогу, а донцi саме воювали з турками бiля Азова й не мали змоги прийти на помiч. Та ще, як на лихо, 4000 запорожцiв, що з весни допомагали донським козакам, до зими не повернулися з походу.
Тiльки на початку грудня року 1637-го Павлюк вибрався iз Сiчi з артилерiєю й прибув до Черкас. Там вiн згуртував бiля себе повстанцiв Правобережної України, а з Лiвобережжя людей не дочекався, бо Днiпром сунула крига i перевозу через рiчку не було. Потоцький тим часом уже прямував на Черкаси, й Павлюковi довелося виступити з мiста йому назустрiч.
Обидва вiйська зблизилися мiж Мошнами та Россю бiля невеликого села Кумейки. Потоцький не хотiв брати приступом козацький табiр, а заманював запорожцiв у свiй. Шостого грудня Павлюк таки виступив проти полякiв: козаки рухалися, маючи попереду i з бокiв по шiсть рядiв возiв, перед вiйськом везли шiсть гармат, а збоку та з тилу - по двi. У Павлюка зiбралося 23 000 вiйська, та тiльки певних козакiв було не бiльше як 6000, бо чотири тисячi запорожцiв усе ще залишалися на Дону; решта ж 17000 складалися з мiсцевих повстанцiв i не мали в руках нiякої зброї, а йшли iз косами, вилами та кийками. Вони сунули на полякiв iз вигуками й лайкою, галасуючи на все поле.
Потоцький зумисне поставив свiй табiр так, що запорожцям, наближаючись до нього, довелося обминати велике багнище, яке навiть не замерзло, i, отже, Павлюк змушений був повернути вiйсько вбiк. I, зрозумiло, на цьому трудному маршi козацький табiр iз возiв розiрвався, а щоб не погiршити становище козакiв, поляки пiдпалили Кумейки, i дим од пожежi застеляв шлях, i запорожцi не бачили, куди вони йдуть. Тим часом вдарила польська кiннота в бiк козакам, удерлася в їхнiй табiр i зчинила в ньому велике замiшання. За кiннотою рушила й пiхота, i хоч як намагався Павлюк змiцнити свiй табiр, коли не возами, то хоч кращим вiйськом - запорожцями, та вже не змiг того зробити... Стиснутi поляками повстанцi бодай i не тiкали, та, не маючи зброї, гинули сотнями й тисячами.

Кiлька годин тривала ця страшна рiзанина, надвечiр же Павлюк, збагнувши, що битву програно, зiбрав коло себе гармати, щоб не дiсталися вони ворогам, i хутко подався з частиною вiйська на Черкаси, а вести бiй доручив старшому полковниковi Гунi. Впорядкувавши за нiч вiйсько й залишивши поранених у Мошнах, вiн став одходити слiдом за гетьманом.
За пiдрахунками iсторикiв, пiд Кумейками полягло 6000 козакiв, а

читати