Завантажити

подiй дуже зменшилась, а проте Остряниця ще раз дав полякам бiй пiд Жовнином. З поганенькими гарматами й невеликим вiйськом Остряниця не змiг подолати Потоцького й, побоюючись мати собi долю Сулими й Павлюка, залишив iз своїми найближчими товаришами козацький табiр i, перейшовши на Слобiдську Україну, оселився там назавжди.
Довiдавшись, що в таборi немає Остряницi, запорожцi обрали гетьманом свого старого ватажка Гуню, i той, прийнявши вiйсько майже серед бою, невдовзi дав йому лад, одiгнав полякiв i почав одходити до давнього городища, яке знав на Старицi, себто на старому рiчищi Днiпра. Там сивоусий досвiдчений козацький лицар так мiцно став табором, що Потоцький скiльки не посилав своє вiйсько на штурм, але не змiг його здобути.
Пiд час наступу Потоцький втратив дуже багато жовнiрiв i намислив собi виманити запорожцiв iз їхнього табору й розбити те вiйсько в полi. Важучи на щире козацьке серце, вiн почав палити навколишнi села та мордувати й рiзати людей на очах запорожцiв. Болiла козацька душа, дивлячись на те знущання над жiнками й дiтьми, i сiчовики поривалися оборонити безневинних та покарати катiв, але Гуня розгадав замiри Потоцького й не пустив козакiв iз табору.
Пiсля того Потоцький довго обстрiлював табiр iз гармат, та й те нiчого не дало, i облога тривала аж до осенi.
Тим часом у запорожцiв вичерпувалися набої та їжа, i Гуня всю надiю покладав на полковника Филоненка, який мав привезти припаси iз Сiчi. Нарештi козацька валка наблизилася до Старицi, та, на лихо, поляки довiдалися про це i воднораз атакували i валку й козацький табiр. Хоч i дуже хоробро вiдбивався Филоненко, прокладаючи собi шлях до побратимiв, та оборонити обоз було неможливо, i вiн пробився до товариства лише з кiлькома возами.
Така невдача й безхлiб'я пiдсiкли запорожцiв, i вони мусили замиритися з поляками на тяжких торiшнiх умовах.

ЗАНЕПАД КОЗАЧЧИНИ

Таким чином року 1638-го козацтво зрештою було придушено. Сталося так через те, що козаки неодностайно виступали проти полякiв. Багато з них, не згадуючи вже шляхту, все-таки вважали себе частиною Речi Посполитої й пiдданцями короля та трималися прислiв'я: "Моя хата скраю", реєстровцi ж, переважно рятуючи свої права, допомагали полякам i проливали кров своїх братiв-запорожцiв i своїх землякiв-повстанцiв.
Перебiг подальших подiй незабаром переконав реєстрових козакiв у тому, що, зрадивши запорожцiв, вони втратили своїх заступникiв, з якими рахувався польський уряд, бо, пригнiтивши сiчовикiв, коронний гетьман почав збиткуватись, як хотiв, над реєстровцями. Хоча пiсля повстання Остряницi козацький реєстр було заведено на 6000 душ, та насправдi тiєї кiлькостi не дотримувалися, бо замiсть убитих, померлих та скалiчених коронний гетьман не дозволяв записувати молодих козакiв; до того ж, у тому реєстрi значилося чимало й полякiв. Жити козаки могли тiльки в Чигиринi, Корсунi й Черкасах; усi ж, не заведенi до реєстру, мали вертатися у пiдданство панам. Найтяжче гноблення козацтва полягало в тому, що польський уряд скасував у козацькому вiйську виборний лад, а вiйськову козацьку старшину, за ухвалою сейму, тепер призначав коронний гетьман. Потоцький зразу ж скористався зi свого права i наставив полковниками й iншими старшими чинами родовитих шляхтичiв-полякiв; iз козакiв лишив тiльки сотникiв та по два осавули на полк, i то виключно тих, кого вважав за цiлком вiрних людей.
Згодом було вiдбудовано Кодак iз його замком. Сам Потоцький ходив на Запорожжя iз польським вiйськом i поставив у Кодаку залогу, наказавши комендантовi нiкого не пускати з України, а свавiльникiв карати смертю. Сiч Запорозьку вiн змусив перенести з добре захованого острова Буцького на зовсiм беззахисний кут Микитин Рiг, та ще й там, у самiсiнькiй Сiчi, залишив залогу з реєстрових козакiв та жовнiрiв. Усi вiйськовi чайки запорожцiв, за винятком тих, що козаки встигли заховати або потопити на вiдомих їм мiсцях у днiпрових протоках, були спаленi, а сiчовi гармати, яких не змогли сховати в пiсках та очеретах, вiдвезли до Канева та в Київ.
Вчинивши так, Потоцький заспокоївся, що знищив українську козаччину й скасував морськi походи запорожцiв, i, повернувшись на Україну, розташувався там iз жовнiрами, пильнуючи, щоб на Запорожжi знову не збиралася сiрома.
Про цей занепад Вiйська Запорозького збереглася навiть народна пiсня:

Питається Днiпро тихого Дунаю:
"Тихий Дунаю! Чом я своїх козакiв на тобi не видаю?
Чи твоє дунайське гирло моїх козакiв пожерло,
Чи твоя, Дунай, вода моїх козакiв забрала?"
Промовить тихий Дунай до Днiпра-Славути:
"Днiпре-батьку, Славуто! Сам собi я думаю, гадаю,
Чом твоїх козакiв у себе не видаю.
Уже чверть года - три мiсяцi вибуває,
Як твоїх козакiв у мене немає...
Нi, моє дунайське гирло твоїх козакiв не пожерло,
Нi, моя дунайська вода твоїх козакiв не забрала,
їх турки не пострiляли, не порубали,
До Царя-города в полон не забрали...
Всi мої квiтки луговiї низовiї понидiли,
Що твоїх козакiв у себе не видiли".

Там

читати