Завантажити

серед них переважна бiльшiсть селян-повстанцiв, та ще в Мошнах поляки знайшли силу поранених i всiх їх добили.
Коли козацьке вiйсько вiдходило через Черкаси, до нього, страхаючись помсти полякiв, прилучалися мешканцi з жiнками та дiтьми, i тому коли Павлюк, одступивши до Боровицi, заклав там новий табiр, то в ньому було повно жiноцтва, дiтей i всiлякого неозброєного люду, як колись у Лободи й Наливайка на Солоницi.
Грудня 20-го поляки наблизились до Боровицi й стали обстрiлювати табiр iз гармат, а Потоцький водночас, через вiдомого українського шляхтича Кисiля, почав умовляти козакiв видати йому Павлюка, запевняючи їх, що на тому все мiж ними й забудеться.
Козаки скликали раду. Становище їхнього вiйська було безнадiйне. Комоннi ж запорозькi полки Скидана, Биховця та Остряницi вiдiйшли вже аж до Чигирина, так що невелике запорозьке вiйсько зменшилось ще дужче. Повстанцi пiсля разгрому пiд Кумейками втратили будь-якi сподiвання на перемогу й думали тiльки про те, як би врятувати своє життя; присутнiсть у таборi жiнок i дiтей не давала змоги розпочинати бiй. Розумiючи те, Павлюк вклонився вiйськовiй радi, просив йому вибачити за те, що своїм невдалим керуванням призвiв стiлькох козакiв до загибелi, й дозволити йому вiддатися Потоцькому на кару, щоб урятувати товариство й неозброєний люд.
Запорожцi спершу не хотiли видавати свого завзятого гетьмана, що зажив ранiше собi великої слави, але коли Кисiль присягнув, що ручиться за голову Павлюка, вони стали прощатися зi своїм славним товаришем; плачучи, цiлувалися з ним i пiсля того провели його з Кисiлем до польського табору.
Дiставши гетьмана, Потоцький одразу ж вирядив його до Варшави. Там Кисiль справдi обстоював Павлюка, та тiльки те не допомогло, i пiсля тяжких тортур гетьмана, як i Сулиму, було четвертовано.
Хоч як запевняв Потоцький, що все їм забудеться, аби тiльки видали йому Павлюка, насправдi ж вiн не дотримав свого слова. Запорожцi одразу ж були примушенi пiдписати умову про те, що на Запорожжя пiдуть реєстровi полки i там, на очах польських комiсарiв, спалять усi козацькi чайки, а сiчовикiв виженуть на Україну. З тим Потоцький вирушив на Лiвобережжя, де бiля Кузими гуртувалося багато повстанцiв, i почав там влаштовувати кривавий бенкет, катуючи й настромляючи на палi тисячi неозброєного українського люду. Безпосередньо участь у стратi, з наказу Потоцького, брали й реєстровi козаки.

ОСТРЯНИЦЯ Й ГУНЯ

За старшого над козаками Потоцький поставив вiдомого польського прибiчника Iлляша Караїмовича й напровеснi року 1638-го вирядив його з двома полками реєстровцiв на Запорожжя. Тим часом кошовий отаман Вiйська Запорозького Дмитро Гуня скликав усiх козакiв iз лугiв та степiв у Сiч, що мiстилася тодi на островi Томакiвка, i спитав, чи згодне товариство скоритися вимогам польського уряду й вiддати власними руками Сiч на руйнування, а вiйськовi чайки - на поталу вогню: чи волять вони обстоювати матiр-Сiч до загину. З великим обуренням запорожцi вiдповiли, що лiпше їм усiм покласти свої голови на сiчових окопах, анiж побачити в руїнах свою неньку.
Зваживши на одностайнiсть Запорозького Вiйська, Гуня послав переказати Iлляшевi, щоб не пiдходив до Сiчi, бо вiн iз товариством воюватиме з ним, як iз ворогом. Дiставши ту звiстку i знаючи, що пiдступитися до Томакiвки нелегко, Iлляш спинився бiля Кодака i якийсь час простояв там, вагаючись, що робити, та зрозумiвши, що його реєстровi козаки, дихнувши повiтрям вiльного Запорожжя, почали тiкати на Сiч до запорожцiв, тодi й вирушив iз вiйськом назад, на Україну.
Розбурхане козацтво не заспокоїлося на тому, що зберегло свою волю, i заповзялося ще раз поквитатися з поляками за всi кривди та мордування лицарiв Сулими й Павлюка. З тим у квiтнi року 1638-го запорожцi обрали гетьманом полковника Остряницю й наказали йому вести вiйсько на Україну.
Частина козакiв вирушила на чолi з Гунею Днiпром угору, а сам Остряниця iз Скиданом та комонним вiйськом пiшов повз Самару, схiдним берегом Днiпра. Все козацтво, пiше й комонне, з'єдналося в Кременчуцi й посунуло звiдти на Лiвобережжя, вiдряджаючи загони на Правобережжя й на пiвнiч у Чернiгiвщину.
Польське вiйсько вiв Потоцький. Вiн намагався перетнути Остряницi шлях на Україну, та той обминув його й отаборився на зручному до бою мiсцi, де злилися рiчки Псьол i Говтва. Потоцький, не вагаючись, атакував тут козакiв, але запорожцi вiдбили полякiв так, що їхнi цiлi роти полягли трупом.
Пiсля такого розгрому Потоцький став одходити на Лубни, де сподiвався мати кiлька полкiв пiдмоги. Остря-ниця ж погнався за ним, щоб на походi здибатися iз Скиданом, Соломою та iншими полковниками, що вели до нього повстанцiв. Тiльки не пощастило Остряницi: вiн розминувся iз своєю пiдмогою, а Потоцький дiстав собi пiдкрiплення й пiд Лубнами напав на запорожцiв iз такою силою, що Остряниця не мiг вистояти й мусив одходити понад Сулою на Жовнин; загони ж повстанцiв, що поспiшали на пiдмогу, зiткнулися з поляками й усi були розбитi нарiзно.
Козацька сила пiсля таких

читати