Завантажити

як тiльки минулися яснi та гарячi ночi, знову опинився iз запорожцями на Чорному морi. I почав удруге руйнувати малоазiатський турецький берег. Налетiло, було, тодi на козакiв шiсть великих турецьких галер i чимало менших, та Сагайдачний їх розбив, а три великi галери потопив. Довiдавшись ще од турецьких бранцiв, що султан послав увесь свiй флот до Очакова, щоб там перестрiти запорожцiв, Сагайдачний повернув iз Трапе-зунта на необоронений Царгород ї, наробивши там шкоди та нагнавши на туркiв страху, повiв козакiв додому не повз Очакiв, а морем на Тамань, а звiдти перейшов Азовське море й, пiднявшись у степ чи рiчкою Бердою, чи Молочною, перетяг чайки на Кiнськi Води й виїхав до Великого Лугу.
Тут козакам трапилась несподiванка. Турецький паша Iбрагiм, що його послав султан пiд Очакiв стерегти козакiв, очiкуючи собi од султана кари за те, що не вловив їх, пiднявся на сандалах та човнах угору Днiпром аж до Сiчi Запорозької, себто до острова Базавлуцького. На Сiчi тодi козакiв було всього сот три, бо всi, хто не був у походi iз Сагайдачним, зважаючи на пiзню осiнь, уже повиходили зимувати на Україну; придатних гармат на Сiчi теж не було, їх побрали на чайки; так що, не маючи чим оборонитися, запорожцi покинули Сiч i засiли в плавнях. Паша Iбрагiм без перешкоди зайшов у табiр, спалив куренi й церкву, але, вiдшукавши двi залишенi запорожцями непридатнi гармати, взяв їх iз собою, щоб похвалитися перед султаном.
Зруйнувавши Сiч, Iбрагiм, побоюючись здибатись iз Сагайдачним на Днiпрi й надумавши повернутись до Очакова через Крим, поплив у Кiнськi Води, та бiля Великого Лугу якраз i натрапив на запорожцiв, що верталися iз Сагайдачним на Сiч. Зчинилася кривава битва, яка скiнчилася тим, що козаки оточили туркiв з усiх бокiв i винищили всiх до одного.
Наблизившись до Сiчi й побачивши, що вона зруйнована, Сагайдачний не захотiв наново будуватися на Базавлуцькому островi, бо вiн був невеликий i щодалi дужче змивався Чортомликом. Сiчi там було так тiсно, що пiд час великих негод Запорозьке товариство мусило переїздити на берег.
Сагайдачного й манило на бiльший простiр та привiлля... I от, за згодою товариства, вiн пiднявся чайками угору до острова Хортиця й став кошем на руїнах городкiв славного гетьмана Байди-Вишневецького. Там, на старому Днiпрi, що розмежовує Хортицю й захiдний берег, бiля Малої Хортицi, була добра затока, в якiй стояли й зимували запорозькi вiйськовi чайки. На схiдному березi Днiпра проти голови Хортицi рiс гарний дубовий гай, у якому, певне, стояла хата Сагайдачного, бо та мiсцевiсть i досi зветься "Сагайдачне". Величезнi скелi урочища "Сагайдачного" теж донедавна зберiгали згадку про видатного козацького гетьмана, бо один iз великих каменiв, що лежав на Середнiй скелi й був схожий на турецьку софу, люди називали... "Лiжком Сагайдачного".
Пробула Запорозька Сiч на Хортицi недовго, всього сiм або вiсiм рокiв, бо коли пiсля смертi Сагайдачного почалися вiйни з Польщею i кiлькiсть Вiйська Запорозького зменшилась, воно перейшло iз Сiччю на стародавнє своє мiсце - на краще захований лиманами та плавнями острiв Буцький або Томакiвку.
Славнi походи Сагайдачного на туркiв i татар високо пiднесли славу козацтва. Чутка про запорожцiв, що в'їдалися в самiсiньке серце бусурманського свiту - Стамбул, тодi коли iншi народи Європи з їхнїми вiйськами i флотами не насмiлювалися вже про те й гадати, полинула з краю в край, i спiлки iз козаками почали шукати не тiльки близькi його сусiди - Москва й Молдова, а й далекi - iталiйцi, нiмцi й шведи. Та тiльки й польський уряд дивився на ту запорозьку славу лихим оком, бо, з одного боку, походи Сагайдачного на Чорне море дратували турецького султана, й вiн, маючи Польщу за зверхника козакiв, погрожував королю Жигмонту вiйною; з другого ж, польськi пани й магнати, власники українських земель, вимагали од короля, щоб той вгамував козаччину, бо їхнi селяни-крiпаки пiд впливом козакiв не хотiли їм коритися й або бунтувалися, або втiкали на Запорожжя. Король Жигмонт, захоплений розповсюдженням католицтва, i сам ненавидiв козакiв як оборонцiв православної вiри й пiд впливом панських домагань вислав на Україну комiсарiв разом iз польським вiйськом, щоб вгамувати українську люднiсть. Вони вимагали вiд козацької старшини й Сагайдачного вирядити з вiйськом усiх новоприбулих людей i зменшити кiлькiсть козакiв до однiєї тисячi й заборонити їм зачiпати туркiв.
Щоб не доводити до вiйни з Польщею, Сагайдачний дав обiцянку комiсарам, що пiдпише згоду на їхнi вимоги, та тiльки не на всi, й поїде просити короля про змiну деяких пунктiв i, таким чином, одтягав справу, сподiваючись, що тим часом виникне якась вiйна й козаки знову будуть потрiбнi Польщi; поки вiйна минеться, то забудуться й тi комiсарськi вимоги.
На цей раз воно справдi так i сталося. Року 1617-го королевич польський Владислав, домагаючись московської корони, пiшов на Москву з невеликим вiйськом й опинився в скрутному становищi. Його треба було врятувати, а польський сейм не хотiв давати на вiйну

читати