Завантажити

за них викуп або помiняти їх на своїх товаришiв, що гибiли в турецькiй неволi.
Року 1608-го, коли значна частина Вiйська Запорозького i все городове козацтво було iз Лжедмитрiєм Другим пiд Москвою, Сагайдачний вийшов потай iз Сiчi, пiдступив до мiцного Перекопу i, виманивши хитрощами татарське вiйсько у степ, розгромив його, а саме мiсто пошарпав i спалив. Наступного року бiльшiсть козацтва, пiд рукою самого польського короля, ходила воювати Московщину й була пiд Смоленськом: тi ж iз запорожцiв, що не ходили туди, вийшли теж, мабуть, пiд проводом Сагайдачного в Чорне море й поруйнували турецькi мiста на Дунаї: Iзмаїл, Килiю та Бiлгород.
Подальшi три роки козаки дуже були захопленi походами в Московщину. Польський уряд i польське панство заохочували їх до походiв i не чинили тепер жодних перешкод до переходу селян у козаки, а добра пожива й без того вабила їх. Через таке становище козаччина, починаючи з 1604 року, почала хутко зростати. Року 1612-го запорожцi знову вирушили на Чорне море; наступного ж року вони пiд проводом Сагайдачного ходили всiм вiйськом на Московщину й, руйнуючи мiста, сягали Калуги.
Повернувшись iз Московщини, запорожцi вспiли того ж року вийти у Чорне море й добре пошарпати береги Криму, зруйнувавши, мiж iншим, мiсто Ахтiяр, що лежав там, де зараз Севастополь. Турки, почувши про цей напад, зiбрали в Очаковi кiлька галер i багато сандалiв, щоб розгромити запорожцiв, якi вертатимуть повз Очакiв до Днiпра; та тiльки вийшло навпаки - запорожцi серед темної ночi самi напали на туркiв i, розбивши їхнiй флот, безпечно пiднялися Днiпром на Сiч.
Воюючи з татарами й турками, Сагайдачний забув, що й Польща була потайним ворогом України, бо дедалi дужче й мщнiше пiдгортала українське селянство пiд польських панiв, обмежувала права українських селян та мiщан i якнайтяжче утискувала православну вiру, поширюючи унiю й католицтво. Пiд тим гнiтом українське нацiональне життя наприкiнцi XVI столiття зовсiм занепало, а зi смертю старого князя Острозького року 1608-го згасли й останнi вогнища української культури - Острозька школа й друкарня, а стародавнiй рiд князiв Острозьких пiшов слiдом бiльшостi української шляхти - покатоличився.
Сагайдачний добре почував потребу розпочати боротьбу з Польщею, та, маючи за спиною бусурманський Крим, вiн вважав неможливим виступати проти шляхти зi зброєю, бо, на його думку, тим скористалися б татари, щоб украй сплюндрувати Україну. Вiн гадав, що з Польщею треба боротися лише культурними засобами, i через те звернув свою увагу на пiднесення української нацiональної культури.
З початку 1614 року Сагайдачний прибув до Києва i взявся до спiльної працi зi своїми земляками-галичанами: Плетенецьким, iгуменом Києво-Печерського монастиря, та Борецьким - вченим зi Львова. Вони придбали монастирським коштом друкарню Балабанiв i року 1615-го видрукували в Києвi першу книжку, а далi заснували Київське українське братство на зразок Львiвського. До того братства почали приписуватися всi свiдомi українцi, що мали на метi боротьбу з польщизною: приписався до братства i Сагайдачний, а слiдом за ним - i все Запорозьке Вiйсько, так що братство в Києвi, спираючись на козаччину, стало на мiцний грунт.
Пiд осiнь 1614 року Сагайдачного знову було викликано на Сiч, бо там сталася тяжка пригода: сiчове товариство по веснi вийшло, було, без нього на море, та там здiйнялася така хуртовина, що чайки козацькi були розкиданi по всьому морю й деякi потонули, а деякi порозбивалися об турецькi береги.
Треба було рятувати тих козакiв, якi ще були живi, й Сагайдачний, прибувши на Сiч, спорядив до морського походу 40 чайок i, перепливши з двома тисячами козакiв Чорне море впоперек, напав на турецьке мiсто Трапезунт. Тут на козакiв нiхто не сподiвався, бо вже три столiття, як турки на пiвденному березi Чорного моря не бачили жодних ворогiв. Поруйнувавши та пошарпавши Трапезунт, запорожцi попливли понад берегом на захiд сонця, руйнуючи до ряду всi мiста, i скрiзь до них прилучалися захопленi турками в неволю товаришi й показували, яким способом легше нападати на турецькi замки i знищувати ворожi залоги. Там запорожцi дiйшли до найбагатшого на цьому березi турецького мiста Сiнопа, що завдяки своїй красi й розкошi був прозваний "мiстом кохання". Напавши на Сiноп, запорожцi добули замок, вирiзали залогу, спалили турецькi кораблi, галери й сандали, що були в затоцi, й, забравши на свої чайки великi скарби й багато визволених невольникiв, попливли до Днiпра.
Звiстка про сплюндрування Сiнопа мов громом ударила султана, i в запалi гнiву вiн звелiв повiсити великого вiзира; ледве вже жiнки та доньки вблагали султана, щоб змилувався, i той, трохи одiйшовши, обмежився тим, що побив вiзира булавою. Аби виправдатися перед султаном, вiзир послав кораблi й сандали з яничарами до Очакова, щоб перестрiти там запорожцiв. Турецький флот справдi встиг туди ранiш за козакiв, та Сагайдачний довiдався про те i, щоб якось вбрати туркiв у шори, подiлив свої чайки надвоє: з однiєю половиною вiн пристав

читати