Завантажити

боротьбi проти туркiв i татар.
У народних пiснях мало лишилося згадок про походи козакiв за Днiстер, де тодi панували турки, але все-таки є, i з них видно, як нелегко було запорожцям боротися з бусурманами.
Ой, три лiта, три недiлi
Минулося на Вкраїнi,
Як козака турки вбили,
Пiд явором положили.
Пiд явором зелененьким
Лежав козак молоденький;
Його тiло почорнiло,
А од вiтру пострупiло.
Над ним коник зажурився,
По колiна в землю вбився.
- Не стiй, коню, надi мною,
Бачу вже я щирiсть твою!
Бiжи ж степом та гаями,
Долинами, байраками.
До моєї родиноньки,
До вiрної дружиноньки!
Стукни в браму копитами
Та й забрязкай поводами,
Ой, вийде брат - понуриться;
Вийде мати - зажуриться;
Вийде мила - порадiє,
Стане, гляне та й зомлiє!..
- Ой, десь, коню, пана скинув?
Кажи, коню, чи не згинув?
- Мене турки надiгнали,
Пана мого з мене стяли,
Пострiляли, порубали
Та над Днiстром поховали!
Ой, цить, мати, не журися!
Вже ж бо твiй син оженився:
Вiн взяв собi за жiночку
Зеленую долиночку
Та крутую могилочку...
Доки козаки були захопленi боротьбою з бусурманами i все ще не розумiли свого обов'язку обстоювати права українського народу вiд полякiв, король польський Жигмонт III дбав про те, як би зовсiм знищити i козакiв, i навiть усю українську нацiю. Вiн якраз розпочав здiйснювати те сполучення, або унiю грецької вiри з латинською, що вигадав римський папа Климент. Пригнобленi за православну вiру й улещенi всiлякими обiцянками православнi єпископи: луцький - Кирило Терлецький та волинський - Iпатiй Потiй - прийняли унiю i стали висвячувати унiатських попiв, лишаючи православних українцiв без церков.
Одночасно з тим король перестав брати на державну службу православну українську шляхту; отже, українське панство, щоб мати посаду, почало й собi переходити в унiю, а часто й прямо до католицтва. Змiна вiри вiдiрвала українську шляхту вiд мiщанства та селян i викликала з їхнього боку ворожнечу до свого ж панства.
Лишившись без помочi освiченої шляхти, українськi мiщани й селяни все-таки мiцно трималися православної вiри та, обурюючись на гнiт, повставали й, переходячи в козаки, розпалювали ненависть помiж козацтвом до католицької вiри, польського та свого споляченого шляхетства.
Повернувшись iз Цiсарщини з 2000 козакiв, Наливайко наприкiнцi року 1595 пiд впливом народних хвилювань, викликаних утисками православної вiри, став зi зброєю на її оборону. Довiдавшись, що єпископ луцький Кирило Терлецький якраз поїхав у Рим до папи висвячуватись, Наливайко прийшов iз козаками в Луцьк, понiвечив i пограбував майно вiдступника, взяв iз мiста викуп i, нагнавши страху на всiх унiатiв, рушив далi, на Бiлу Русь.
Вiйсько в Наливайка швидко зростало. Зброєю вiн захопив Слуцьк i, забравши там 12 гармат, 80 гакiвниць та 700 рушниць, змiцнив свої лави та й подався далi, на Бобруйськ i Могилiв, i, здобувши їх, поруйнував костьоли, передав унiатськi церкви православним, розiгнав панiв, сплюндрував їхнє добро; до того ж, ще змусив обоє мiст платити викуп.
Тим часом з наказу короля проти Наливайка вийшов коронний гетьман литовський князь Радзивiл iз чималим вiйськом, а саме, з 14 000 литовцiв i 4000 татар. Дiзнавшись про це, козацький ватажок вивiв своє вiйсько з Могилева на зручну для бою мiсцевiсть i там дав армiї короля таку вiдсiч, що Радзивiл не наважився вдруге на нього нападати.
Вiдбившись од коронного гетьмана, Наливайко рушив на Рiчицю, але вiдразу ж наткнувся на вiйсько Унiговсь-кого, озброєне польськими панами. Його хотiли перепинити i знову навернути на бiй iз Радзивiлом, та тiльки це не вдалося: козаки вщент розгромили полякiв, знищили самого Унiговського й, поминувши Рiчицю, Турiв та Городню, пiшли на Волинь.
На початку року 1596-го Наливайко розташувався в маєтках князя Острозького й, певний, що той мiцно тримається православної вiри, не чинив йому жодної шкоди, але почав шарпати маєтки брата єпископа Терлецького та польських магнатiв, одбираючи в унiатiв церкви й визволяючи селян од їхнiх панiв.
Вiстi про рух українського люду проти полякiв невдовзi дiйшли й до Запорожжя, й на початку 1596 року Григорiй Лобода з половиною козацького вiйська виступив iз Сiчi Днiпром у Черкаси; друга ж половина запорожцiв пiд проводом Матвiя Шаули вирушила кiньми через усю Україну аж на Бiлу Русь. Обидвi частини Вiйська Запорозького ставали постоєм у панських маєтках, забирали в економiях всiлякi припаси, а поспiльство пiдбурювали до непокори, проте насильства над панами не чинили.
Наполохана й розгнiвана козаками польська шляхта кинулася iз скаргами у Варшаву до короля, i Жигмонт III наказав коронному гетьману Жолкевському, який був тодi з вiйськом у Молдовi, йти на Україну та приборкати повсталих. Гетьман прикликав до себе чимало польського панства з надвiрними ротами й, приєднавши те рушення, з коронним вiйськом прибув на Волинь. Бiля Наливайка на той час зiбралося лише 1000 козакiв; решта ж порозходилася дрiбними ватагами

читати