Завантажити

неволi й не маючи коштiв, щоб його викупити, вiддавався сам на каторгу з тим, аби турок випустив його побратима на волю. Кожен господар на це згоджувався, бо йому кориснiше було мати свiжого, дужого чоловiка замiсть кволого, знесиленого невольницьким життям та працею. Бувало й так, що визволений побратим, поживши кiлька рокiв на Сiчi, знову вертався в неволю, щоб заступити на каторзi свого вiрного товариша.
На знак побратимства запорожцi мiнялися хрестами з тiла, а далi в них усе було спiльне: вони дарували один одному коней, зброю й iншi речi. В походах побратими, бувало, не з'їдять один без одного шматка хлiба; в боях же вони билися поруч i рятували один одного вiд смертi або захищали своїм тiлом.
Побратимство надавало запорожцям великої сили. Воно було однiєю з таємних причин їхньої непереможностi й того, що ворог рiдко захоплював сiчовика в бранцi. Коли траплялося, що когось iз побратимiв хтось кривдив чи ображав, то другий зараз же заступався за нього; якщо ж побратима зрадливо вбивали, то його названий брат, лишившись живим, ставав за нього месником.

СIЧОВЕ ЖИТТЯ

Повернувшись iз походу, запорожцi дiлили здобич; одiбравши кожен свою частину, вони починали гуляти. Козаки наче квапилися розтринькати все те, що їм припало; нiби навмисне виставляли всiм на очi своє нехтування грiшми та всяким добром.
Ще iз середини XVI столiття за сiчовими окопами були шинки, в яких жиди торгували горiлкою, а крамарi не тiльки продавали запорожцям те, що потрiбне для простого козацького життя, а ще й скуповували вiд них добуту на вiйнi здобич. У першi днi пiсля походу на сiчовому базарi невгаваючи грали музики, горiлка виставлялася повними кухвами, i козаки вибивали гопака так, що курява пiдiймалася вище куренiв. Гульня тривала кiлька днiв iз ранку до пiзньої ночi, доки стомленi запорожцi не валилися на землю й засинали, хто де впав.
Наскiльки козаки нехтували всяким добром, можна пересвiдчитися з народної пiснi:

Гуляв козак-нетяга сiм год,
ще й чотири
Та прогуляв з-пiд себе
три коня воронiї;
I як на дев'ятий год навертає,
А козак-нетяга до города,
до Черкас прибуває;
I що на козаку-нетязi три сермязi:
Опончина рогозовая, поясина хмельовая,
Сап'янцi - видно п'яти й пальцi,
Шапка-бирка - зверху дiрка,
Хутро голе, околицi бiгмає,
Вона дощем покрита,
Травою пошита,
А вiтром на славу козацьку пiдбита:
Куди вiє, туди й повiває,
Молодого козака та й прохолоджає.

Коли гультяї пропивали своє добро, сiчове життя починало наближатися до звичайного - буденного. Вiйськовий осаул або й сам кошовий виходили на майдан i вмовляли п'янi гурти облишити гульню та йти до куренiв обiдати або там вечеряти. За спокiйного часу на Сiчi пили мало, й сiчове життя складалося по-iншому.
Всi запорожцi вставали завжди до схiд сонця й прямували на рiчку вмиватися або купатися. Це робили не тiльки влiтку, а й восени, а дехто - i цiлу зиму. Коли знову сходилися до куренiв, то кухарi ставили на столи вагани, повнi гарячої соломахи (житнє борошно, зварене з водою i засмажене олiєю), i запорожцi, помолившись богу, сiдали за столи та, дiставши з-за халяви чобота або з-за пояса ложку, снiдали.
Пiсля снiданку всяк брався до свого дiла: хто латав собi одяг або правив взуття, а хто йшов до Днiпра прати свою сорочку, а вона в нього була єдина - випере її в рiчцi, обсушить на сонцi та й зодягає знову. Iншi козаки поралися бiля своєї зброї або лагодили вiйськовi човни. А чимало запорожцiв, побравши з табуна своїх коней, виїздили за сiчовi окопи на герць. Найбiльше тут старалася запорозька молодь. Юнаки виробляли на конях усiлякi витiвки: розiгнавши коня, ставали ногами на кульбаку; пiдкидали догори шапку i влучали в неї кулею з рушницi; перестрибували кiньми рiвчаки й тини; вибiгали верхом на крутобокi могили тощо, а далi кидалися один з одним рубатися шаблями "до першої кровi".
Дивитися герцi виходили iз Сiчi мало не всi вiльнi од працi козаки, i як тiльки забачать, було, що в одного з тих, що билися на герцi, кров, то зараз же тих бiйцiв розводили, щоб часом у запалi вони не завдали один одному важких поранень.
Тут же, за сiчовими окопами, часто точилася помiж запорожцями боротьба, а iнколи виникали й кулачки - курiнь на курiнь.
Кожен статечний запорожець мав свого джуру. Пiсля татарського наскоку на Україну в селах i в мiстах лишалися тисячi посиротiлих дiтей. Виганяючи ворога з рiдного краю, козаки, жалуючи бiдолах, брали чимало хлопцiв iз собою на Сiч i вiддавали в науку до курiнних кабиць. Допомагаючи кухарям, дiти-приймаки за кiлька лiт навчалися запорозьких звичаїв, переслуховували вiд захожих кобзарiв усi думи й пiснi та ставали свiдомими синами України та Вiйська Запорозького. Коли такому хлопцевi минало рокiв 12 - 14, той запорожець, що привiз його з України, брав свого вихованця джурою - чистити названому батьковi зброю, поратися бiля коня, їздити разом iз ним у походи, пiдносити пiд час бою баклагу з водою тощо. Перебуваючи в степах i на морi, серед страшної

читати