Завантажити

небезпеки, джури часто ставали батькам у великiй пригодi, а сягнувши парубочих лiт, самi переходили в запорозькi козаки.
На сiчових герцях i джури вибiгали за окопи i, дивлячись на козакiв, починали й собi борюкатися та виробляти всiлякi штуки, набуваючи хисту й завзяття.
Так тривало на Сiчi до обiду; о пiвднi на сiчовiй баштi стрiляли з гармати, i все товариство мерщiй квапилося до куренiв; а там уже на столах парували вагани з тетерею, яку варили iз пшона або житнього борошна iз квасом. На обiдi курiнному отамановi завжди було мiсце кiнець столу, на покутi - пiд образами, i коли всi козаки збиралися i ставали в коло, отаман вголос читав їм "Отче наш", i тiльки пiсля того всi вмощалися на ослонах до столу.
Вiйськова старшина: кошовий отаман, суддя, писар i осавул - обiдали й спали в тих же куренях, у яких були приписанi товаришами, й сiдали за столом поруч iз курiнним отаманом. Тiльки вже за часiв Нової Сiчi, в XVIII столiттi, запорозька старшина почала будувати собi окремi хати бiля паланки.
Пiсля тетерi кухарi та їхнi помiчники здебiльшого виносили на стяблах (дошки з дещо видовбаною серединою, щоб не збiгала на стiл юшка) варену або печену рибу й клали на столи. Не бракувало у запорожцiв i трункiв (напоїв). Були тут i горiлка, i мед, i пиво, й брага. Все те подавали до столу в кiнвах (невеликi вiдра) з причепленими на них коряками, або "михайликами". Всяк черпав iз вiдра чого хотiв i запивав їжу.
Крiм тетерi, соломахи та риби, запорожцi вживали ще галушки, юшку вiд звареної риби, кулiш iз салом або олiєю, а iнодi, хоч i нечасто, їли баранину, дичину й iнше. Все те варили й пекли кухарi на кабицях, що мiстились у сiнях кожного куреня.
По обiдi дехто з козакiв лягав у холодку спати, iншi вилежувалися понад берегом Днiпра, а деякi, закликавши до свого гурту кобзаря, слухали пiсень та дум, розповiдаючи один одному в тi хвилини, коли вiдпочивав кобзар, про пригоди iз свого життя.
Надвечiр подавали вечерю - здебiльшого гречанi галушки iз часником або юшку з риби, а добре попоївши, хто не спав удень, лягав спати; хто ж вiдiспався - збиралися на сiчовому майданi або над Днiпром, щоб гуртом поспiвати, й затримувалися, аж доки не погасне вечiрня зоря, а часом вигравали на сопiлках, скрипках, кобзах, басах та басолях, вибивали ще й на бубнах; охочi ж до танцiв пiд ту музику танцювали гопака.
Так минав на Сiчi день, поки запорожцям не ставало нудно без працi; тодi вони впрошували довбиша йти на майдан та бити у котли, i товариство, зачувши звуки литавр, збиралося докупи, сходилася й старшина, i козаки питали кошового:
- А що, батьку, чи не час нам уже знову пошарпати турецькi городи? Може, бог поможе нам хоч мало-мало визволити з неволi наших братiв?
Якщо рада одностайно ухвалювала вирушати Вiйську Запорозькому в похiд, то все сiчове життя одразу вiдмiнялося. У Великому Лузi цюкали сокири та трiщали дерева, а берегом бiля Сiчi в казанах кипiв дьоготь, вкриваючи рiчку пахучим димом... То вiйсько козакiв лагодило до походу свої чайки та конопатило їх. Тодi вже в Сiчi нiхто не мiг побачити, щоб запорожцi пиячили. Кошовий отаман, коли б здибав такого гультяя, то добре вiдчухрав би його чубуком своєї люльки або тим, що трапиться пiд руку, а коли б той ще сперечався i змагався, то й до гармати звелiв би прикувати неслуха без сорочки, щоб погодувати своїм тiлом комарiв.
У XVI та XVII столiттях мало хто iз запорожцiв доживав до старостi - всi гинули в боях або пiд час походiв; коли ж кого минала ворожа куля чи шабля, то такий козак, вiдчувши свою немiч, несподiвано зникав iз Сiчi невiдомо куди. Здебiльшого похилi запорожцi ховалися в захиснi кутки запорозьких земель i десь у байраках, мiж дубами та скелями, довбали собi печери, викопували криницi й жили там, плекаючи бджiл та рятуючи свої душi в постах i молитвах.
Iншi пiдстаркуватi козаки доживали свого вiку в монастирях, а перед тим, якщо мали грошi, то заводили на Сiчi й по дорозi до "мiсця смирiння" страшенну гульню. Кого здибає, було, такий "прощальник" на шляху, зараз же частує, а проходячи повз мiстечка, купує на базарах усiлякi гостинцi й роздає їх дiтям; а то ще найме музикiв та й танцює, аж доки наблизиться до монастирської брами, а тодi вмить схаменеться i все, що в нього лишиться, вiддає на монастир.

МОНАСТИРI, ЦЕРКВИ И ОСВIТА

Найбiльше любили запорожцi монастирi - Самарський, Мотронинський, Межигiрський та Братський.
Монастир у Самарi заснували двоє старих козакiв десь року 1576-го, себто за часiв гетьмана Богданка (Ружинського). Вiн стоїть i нинi в лiсi за двi версти вiд запорозького мiста, що зветься тепер Новомосковськом. Мотронинський монастир мiстився в лiсах Чигиринщини, Межигiрський - бiля Днiпра, недалеко вiд Києва, а Братський - в самому Києвi, на Подолi.
На Запорожжi в останнi його часи, крiм сiчової церкви, iснували ще й церкви в паланках. Монастирi й церкви не тiльки задовольняли духовнi потреби козакiв, а водночас були осередками освiти й запомоги калiкам та недужим. При всiх церквах Запорожжя

читати