Завантажити

Базавлук i Саксагань - лiворуч. Дiставшись верхiв'я Iнгульця та Чорного лiсу, Чорний шлях повертав на рiчку Синюху, а, пересягши її бродом бiля Торговицi, лишав Умань iз правої руки й простував далi межирiччям так, що рiчки, якi впадали в Днiпро, були справа, а тi, що впадали до Бугу, - злiва. Дiйшовши так до Пиляви, шлях повертав на захiд, на Вишневець, а далi - на Львiв i Варшаву. Вiд цього Чорного шл'яху в межах України вiдгалуджувалося чимало дорiг на схiд до Днiпра та на захiд до Бугу.
Чорним шляхом татари найбiльше наскакували на Україну, Бiлу Русь та Польщу, й мало коли траплявся такий щасливий рiк, щоб трава на Чорному шляху не запiкалася почорнiлою кров'ю вiд поколотих та побитих нiг десяткiв тисяч українських невольникiв. Тут же проливалася й татарська кров у тих випадках, коли ворога наздоганяли та пiдстерiгали на шляху запорожцi.
Другий великий шлях Запорожжя - Муравський - прямував од Перекопу на схiд, лишаючи рiчку Молочнi Води з правої, а Кiнськi Води - з лiвої руки. Далi вiн обминав верхiв'я Вовчої й, повернувши просто на пiвнiч та перетнувши Слобiдську Україну в межирiччi Днiпра й Дiнця, простував у московськi землi, на Курськ i Тулу.
Цим шляхом кримськi орди нападали на Московщину, а пiзнiше й на Слобiдську Україну, та тiльки й тут запорожцi не раз перепиняли татар i вiдбивали в них невольникiв.
Чорним та Муравським шляхами ходили не тiльки ординцi, ними ж у мирнi часи їздили до Криму польськi й московськi торговi люди й посланцi з вiйськовими залогами вiд усiх державцiв до кримського хана й вiд нього; починаючи з XVII столiття й аж до кiнця XIX цими шляхами користувалися ще й українськi чумаки.
У пiзнiшi часи вiд Сiчi Запорозької був пробитий ще й шлях до Гарду на рiчцi Буг, та й повз усе Запорожжя пролягало чимало чумацьких, якими возили з України на Сiч крам, з Дону - рибу, а з Криму - сiль.

СКЛАД ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО

Великi простори вiдвоювало Вiйсько Запорозьке вiд татар, i треба було мати силу, щоб тi землi, тi зольностi, як казали запорожцi, боронити вiд ворогiв. Де ж черпало сили Вiйсько Запорозьке?
З iсторiї вiдомо, що це вiйсько нiколи не було великим. Щоразу в походи виступало переважно три-п'ять тисяч козакiв. Не часто кiлькiсть вiйська перевищувала десять тисяч. Навiть iз Богданом Хмельницьким, коли Запорожжя розпочинало вiйну не на життя, а на смерть, Сiч дала всього 6000 козакiв. Щоправда, за часiв Сагайдачного проти туркiв пiд Хотин ходило понад 40 000, та тiльки з того вiйська запорожцiв було навряд чи й 10 000, решту складали або козаки городовi, а то й охочi люди з України.
Отож, сила запорожцiв полягала не в кiлькостi їх: її треба шукати в органiзацiї вiйська, а найголовнiше - в iдеї боротьби з бусурманським свiтом, що висмоктував з України всю кров, а згодом - ще й у iдеї боротьби з iншими гнобителями краю, бо тiльки це могло об'єднувати запорожцiв i згуртовувати їх в одне мiцне, стале тiло.
Першими козаками були бездомнi люди - тi, що пiд час татарської руїни втратили сiм'ї. Так тривало й надалi:
на Запорожжя йшли або бурлаки, або такi, що мусили кидати родину через якiсь пригоди. Там, де доводилося жити пiд вiльним небом та ховатися вiд ворогiв у печерах та очеретах, не було мiсця жiноцтву, i через те в запорожцiв одразу склався звичай - не пускати жiнок на Сiч. Цей звичай iз часом не тiльки не викорiнився - навiть поширився, а саме: щоб запорожцi дбали лише про своє сiчове товариство, про "матiр Сiч" i про рiдний край - "неньку Україну", а не про власний рiд i сiм'ю, - їм зовсiм заборонялося мати жiнок i взагалi єднатися з жiноцтвом. Так що коли до сiчовикiв хотiв пристати хтось iз одружених козакiв, то мусив мовчати про своє одруження i навiть забувати про сiм'ю.
Але запорозькi звичаї не вимагали нi вiд кого з товариства залишатися сiчовиком назавжди. Навпаки, кожен козак повсякчас мiг вiльно покинути Запорожжя так, як вiн i прийшов сюди, i з того дня йому вiльно було i взяти шлюб. Не заборонялося запорожцям пiсля того, як вони випишуться з куреня, побратися з жiнкою i сiсти на господарство своїм зимiвником десь у захищеному куточку того ж Запорожжя. Тiльки й усього, що такий запорожець уже не мав права брати участь у вiйськових радах. Проте за козацьким звичаєм це годилося робити тiльки пiдстаркуватим запорожцям або покалiченим, якi не здатнi були до бою; одружуватися ж замолоду вважали ганьбою для козака.
На прохання заходжалої людини записати її до Сiчi кошовий отаман питав:
- А в бога вiруєш?
- Вiрую! - вiдповiдав гiсть.
- Перехрестись!
Коли той хрестився, то це було певним доказом, що вiн хрещений, i його брали на Сiч. Те, хто вiн, навiть якої нацiї, нiкого не цiкавило. Розмова по-українському вважалася ознакою рiдного народу, а до того, якого ти походження чи з якого громадського стану, ставилися байдуже, бо на Запорожжi всi були однаковi й рiвнi.
I хоч усi люди вiльно приходили на Сiч, та з усього видно, що запорожцями не могли бути поляки, московцi, нiмцi, волохи й навiть татари, як гадає дехто з

читати